Название | Антологія української готичної прози. Том 2 |
---|---|
Автор произведения | Антология |
Жанр | Ужасы и Мистика |
Серия | |
Издательство | Ужасы и Мистика |
Год выпуска | 2014 |
isbn | 978-966-03-6945-0 |
– Ксаверій довго служить?
– З діда-прадіда. Тут я зріс, тут гадав і вмирати. А тепер…
Не докінчивши речення, змінив таріль і подав солодке.
– Ви непотрібно зготовили таку вечерю. Маєте знаменитого кухаря!
– Колись тут усе, можна сказати, було знамените.
– Колись!
– Так, бо тепер багато змінилося. Тепер головна річ – столиця і заграниця, а про рідне гніздо ніхто не дбає, тому до нього летять чужі птиці… Може, я собі забагато позволив сказати, вибачення прошу.
– Нічого. Я ж вас питав, бо не привик мовчки їсти… Вина не наливайте. Не хочу. Вип’ю гарячого чаю. Другі по чаю заснути не можуть, а я не сплю, як його не вип’ю.
– Я знов, як дозволять пан сказати, люблю до подушки чарку полинівки. Без того погані сни маю, як ось ніби мене покійний пан за вухо тягне або дід нинішнього дідича каже замкнути в ледівні, бо й таке колись бувало… Кожний чоловік, як лікарі говорять, має свою «конституцію».
Присунув гостеві під руку столик з шипучим самоваром і з великого, старосвітського чайника налляв свіжозапареного чаю. Сам, як тінь, висунувся до другого покою, де дівчина стелила гостеві ліжко.
– Ти навіть ліжка постелити не вмієш.
– Та чому?
– Або я знаю чому, – досить, що не вмієш. Перину треба добре зрухати, подушки мають стояти отак, о… Ви, баби, нарід ні до чого. Шиєте тисячі літ, а таки так, як кравець вшиє, жодна з вас не потрафить. Так само з варенням. Що кухар, то кухар. Ви тільки до одного здатні, хлопцям голови завертати. О, це ви вмієте раз добре.
Говорив шепотом, але гість чув тую розмову. Добра вечеря, гарний чай і полеміка старого Ксаверія на тему жіночих здібностей розвіяли його надто ліричний настрій. Запалив «трабуко» і вийшов на веранду. Обвіяв його холод літньої, гарної ночі, по якій сподівався погідної, теплої днини.
Запущений парк, широкі алеї, над верхів’ям дерев зорі, а на стежках меріжки місячного сяйва, – все воно було несказане звичайне, а разом із тим якесь таке поетичне, що наш гість, не дивлячись на свою п’ятдесятку, став піддаватися чарам тієї ночі.
Посеред парку був невеликий став. Верхів’я дерев сипали на воду місячну позолоту, а вона посилала їм свою легку мраку. Було тихо, ні листок не ворохнувся, ні квітка не задрижала, і парк нагадував заворожений город у казці про сплячу королівну.
– Цей парк міг би теж дещо розказати… Скільки тут грудей зітхало до місяця в таку ніч, як отся, скільки притишених розмов мішалося з шелестом перших пожовклих листків. Де вони нині, ті уста, що такі солодкі слова шепотали, ці ніжки, що ледве доторкалися піском висипаних стежок?… Суєта суєти! Треба йти спати. Усьому прийде свій час на сон… Добраніч.
І вернув у їдальню. Ксаверій чекав тут на нього.
На нічній шафці