Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

село, туди надійшов священик, тут він промовляв до бунтівників.

      Таке-то…

      А тепер у парку було тихо і глухо. Доріжки заростали травою, дерева порохнявіли і валилися, ставок заростав ряскою і шуваром.

      «Цей двір засуджений на запустіння, – пригадав собі слова свого нічного провідника по салях. – Бо єсть невидима книга, в котрій списують добрі і злі учинки, і мусить бути рука, котра зведе колись усі порахунки в тій книзі».

      Обійшов кругом великий, старий сад, а як вернув, ліжко його було вже постелене і в їдальні крутився Ксаверій у фраку і в білій краватці.

      – Що пан позволять, каву чи гербату?

      – Гербату, розуміється, коли наставили самовар.

      – Він уже два рази перекипів. Петрусю, принеси його тут!

      Петрусь приніс самовар, і Ксаверій налив філіжанку пахучого чаю.

      – Як вам спалося, Ксаверій?

      – Дякую панові, що ласкаві спитати. Погано. А пан?

      – І мені не найкраще.

      – Такі тепер часи, що чоловік навіть сну спокійного не має. Погані часи! – І зітхнув.

      – Що ж вам снилося такого?

      Спинився перед кріслом гостя і, закинувши серветку на ліву руку, а правою поправляючи білу краватку, говорив:

      – Снилося мені, ніби я пана спроваджував по салях і розказував таке, чого нікому не сказав би. Чимало є такого, про що не годиться казати! Події, як мерці, їм спокій належиться у гробі.

      Гість дмухав на гарячий чай.

      – А скажіть мені, Ксаверій, кілько літ, як учителька втопилася у ставі?

      Ксаверій зробив великі очі.

      – Учителька?

      – Тая німка, знаєте, що панич хотів романсувати з нею.

      Ксаверію мало чайник не вилетів з рук.

      – Багато, а багато, я ще покоєвим був.

      – А чи жиє хто з родичів дівчини, що зарізалася в салоні?

      – Тої дівчини? Чи жиє?… Не знаю, прошу пана, не знаю.

      – А бачили ви тую паню, що вночі фротерує паркет?

      Ксаверій закашлявся, задріботів ногами і вибіг до другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами:

      – Йсусе Христе! Йсусе Христе!

* * *

      Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.

      – Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пішліть на село і найміть для мене коні до станції.

      – Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечера відпічнуть у заїзднім домі.

      – Тим краще. Дякую вам, Ксаверій. Дайте мою валізку візникові, а я піду наперед, заки він повіз приладить, перейдуся.

      – Як пан прикажуть.

      – Дякую вам за труд. В їдальні під тарелем – для вас, а коло вази – для служби. Бувайте здорові!

      – Щасливої дороги панові!

      Побіг наперед і відчинив хвіртку.

      – А