Антологія української готичної прози. Том 2. Антология

й пшеничного колосся. Хвилину можна було пізнати жито по сріблистім, а пшеницю по золотавім відблиску, але незабаром і тая різниця розплилась в зелено-фіолетнім тоні, як краска на малярській палєті.

      Починалася ніч. Спокійна, підгірська, літня ніч, вдумчива й поетична, повна своєрідного настрою, якого годі шукати в иньших, чужих краях.

      Стрикали пільні коники, і в ровах покумкували жаби.

      – А ось і двір! – сказав візник, показуючи батогом, і перервав задуму подорожнього.

      Цей глянув в напрямі батога. Направо, яких кількасот метрів перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знімався білий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлі м’яко-темного лісу. З-за лісу виринав місяць уповні. У дворі лиш у кількох вікнах світилося і тільки з одного комина снувався дим місяцеві просто під ніс.

      – Буде погода, – сказав візник і скрутив в липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.

      Брама до двора була відчинена. Об’їхали великий муравник і спинилися перед ґанком. Чотири високі й доволі грубі стовпи виростали з кам’яних сходів. За стовпами, досить глибоко, були скляні двері. Зігнутий в чотири погибелі чоловічок підбіг до повозу і глянув гостеві в очі.

      Цей спитав:

      – Пан управитель дома?

      – Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра з полудня вислати на залізницю коні. Пан управитель просять, щоби на них підіждали.

      – А переночуєте мене?

      – Розуміється. Покоїв маємо багато. Двір майже пустий.

      – Ну, то й гаразд.

      Старий, досвідний лакей легко взяв гостя попід рам’я і поміг йому вилізти з високого ф’якерського повозу.

      – Прошу вважати, бо тут шість сходів. Так, ми вже на ґанку, а тепер я піду по ліхтарку.

      – Не треба, зайдемо і без свічки, маю добрі очі.

      Перейшли кілька кімнат, освічених зеленавою місячною позолотою, аж служачий спинився і сказав:

      – Тут, може, ласкавий пан дозволять розгоститися.

      Засвітив лямпу на високій бронзовій підставі, мабуть, одно з перших того роду світил, привезене зі світової вистави у Відні, і вийшов.

      За хвилину вернув з валізою.

      – Спасибі вам, – не знаю, як на ім’я…

      – Ксаверій.

      – Спасибі вам, Ксаверій, – сказав гість, розглядаючися по кімнаті, в котрій мав провести нинішню ніч.

      – Що пан позволять на вечерю? З дробу[10] може бути що завгодно.

      – Що кухар подасть, те й буде, але склянку гарячого чаю вип’ю радо.

      – Слухаю пана… – і як тінь висунувся з кімнати. Був малий, мав великі сиві бокобороди, ходив, як на пружинах. З хребта звисав йому фрак невловимої краски і теліпалися блискучі ґудзики з п’ятипалковими коронами.

      В кімнаті було сиро. Як звичайно там, де довгий час ніхто не мешкав.

      Гість повів пальцями по столі і дивувався, звідки й тут береться порох.

      Потім оглянув образи і підійшов до дверей.

      Вели до малої ошкленої веранди з пов’ялими квітками. Видко, не було їх кому пильнувати. Взагалі будинок подобав на зачарований двір.

10

Дріб – пташине м’ясо.