Забути неможливо зберегти. Тимур Литовченко

справа, – огризнувся Олег. І солідним тоном додав, витягнувши з нагрудної кишені піджака картку Спілки журналістів:

      – Між іншим, отут міститься прохання всіляко сприяти власникові даної картки в роботі. Сприяти, а не перешкоджати, що навпаки карається статтею сто сімдесят першою…

      – …Кримінального кодексу України. Так-так, цілком згоден з Остапом Бендером: Кримінальний кодекс треба шанувати, – чемно кивнув правий.

      – От і не перешкоджайте, будь ласка!

      Правий зібрався щось заперечити, однак середній перебив його, повідомивши дещо зовсім несподіване:

      – Шановний власкоре чудового «Кур’єрського експреса», ми збираємося підкинути вам настільки сенсаційний матеріал, що ви миттю забудете про прес-конференцію Ростислава Маслаченка, немов про дурний сон.

      – Справді? – здивувався Олег, який не надто вірив у подібні дива.

      – Справді, Олеже, справді.

      – До речі, а вас як звати? А то до мене ви на ім’я звертаєтеся, а я такого задоволення дозволити собі не можу.

      Трійця обмінялася хитрими поглядами, і лівий мовив урочисто, навіть дещо пихато:

      – Вибачайте, ми забули представитися. Хоча ви самі ж і винні: не намагалися б ушитися від чудового дарунка долі в нашій особі…

      – Але не уникайте відповіді: як все ж таки вас звуть?

      – Називайте мене Атосом.

      – А мене Арамісом, – посміхнувся правий, роблячи вигляд, ніби торкається пальцями невидимого капелюха на голові.

      – А мене, відповідно, Портосом, – енергійно трусонув головою середній.

      – Ах, он як?! Отже, Атос, Портос і Араміс…

      – Саме так.

      Усім своїм виглядом Олег зобразив презирливу міну. Яка маячня! І що ж за матеріал збираються підкинути йому ті, у кого фантазія обмежується всього лише «Трьома мушкетерами»?! Краще вже писати про «вічного клоуна» Маслаченка: з ним хоч би все зрозуміло, на відміну від цієї дурнуватої трійці.

      Атос, Портос і Араміс… Дитячий садок, слово честі!

      – Вам щось не подобається? – запитав Портос, який стояв посередині.

      – Називайтеся, як хочете, діло хазяйське. Просто виходить, що на прес-конференції за мною шпигував д’Артаньян. Адже більше нема кому, чи не правда?

      – Можна вважати, що й д’Артаньян, – погодився Атос.

      – Нехай справді буде д’Артаньян, – підтвердив Араміс.

      – Тоді ще раз прощавайте!

      – Що тепер вас не влаштовує, пане Нежданий?

      – Ви не можете забезпечити мене гідним матеріалом, дорогі мої добродії «мушкетери», бо про ваші пригоди давним-давно написав Дюма-батько. А плагіатом чужих романів я не займаюся: брудна робота не для мене.

      – І все-таки наполегливо пропонуємо прогулятися в якусь кав’ярню, щоб вислухати нашу пропозицію. Або в піцерію – є тут неподалік пристойний заклад.

      – Я нещодавно снідав.

      – Ми пригощаємо!

      Ех, і наполегливі ж клієнти попалися!.. Просто так не викрутишся.

      – Хоча б кави за компанію вип’єте? – Портос змовницьки підморгнув. – Зрозуміло, цей божественний напій