Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

одягнувся, скачав матрац разом із простирадлами та подушкою, закинув на верхню полицю й усівся біля вікна.

      Незабаром у купе заглянув провідник із пом’ятим обличчям і двома склянками чаю. Нік узяв чай. Зачаровано дивлячись у вікно, він випив обидві склянки.

      Сахно прокинувся під час двадцятихвилинної зупинки у Варшаві. Прокинувся, струсонув головою. Прислухався до гучних вокзальних оголошень.

      – Що вони говорять? – запитав.

      – Я польської не знаю.

      – Кепський ти перекладач! – криво посміхнувся Сахно. – Чай дають?

      – Дають.

      Від Варшави до Познані майже п’ять годин шляху. І всі ці п’ять годин Нік і Сахно сиділи один навпроти одного за столом, дивлячись в основному у вікно. Вони ще двічі пили чай. Потім Сахно захотів відкоркувати другу пляшку горілки, але Нік не дав. Дивно, але Сахно не сперечався.

      – Так куди ми їдемо? – запитав він.

      – Зараз у Познань.

      – А на хер я тобі потрібний? – Сахно примружено втупивсь у вічі Ніку.

      – Ти мені й на хер не потрібний, – відповів йому його ж мовою Нік. – Я тебе витягнув, зробиш одну роботу, отримаєш купу грошей, і попрощаємося…

      Сахно закивав, роздумуючи.

      – Так ти, видно, про мене багато знаєш, – сказав він задумливо через хвилину.

      – Aгa, – відповів Нік, виколупуючи шматок ковбаси, застряглий у зубах.

      Сахно знову кивнув.

      – Значить, заради цієї однієї справи ти мене і витягнув. Так?

      – Так, – відповів Нік.

      – Гаразд, – несподівано розслаблено мовив Сахно. – Від однієї справи ще ніхто не помирав… – І він удоволено всміхнувся, мовби вдало експромтом пожартував.

      Помітивши його усмішку, Нік іще раз прокрутив у голові щойно сказану Сергієм фразу, і до нього дійшов її другий сенс. Звичайно, Сахно їхав із ним не заради компанії, не в турпоїздку. І від цієї «справи», яку належить зробити Сахну, хто-небудь та помре.

      Нік уперше замислився про те, що по суті вони з Сахном були чимось на зразок «робочої групи», в якій він, Нік, виконував роль перекладача і ще когось, а Сахно був звичайним виконавцем. Втім, не звичайним, а з деякими вивихами. Він був скоріше малокерованим виконавцем, так що важко було досі уявити, чим закінчиться їх експедиція, тим більше, що навіть конкретні цілі цієї експедиції Ніку не були ясні. Абстрактну мету Іван Львович поставив, а все конкретне мав пояснити в Познані Олександр Возняк.

      «Три п’ятірки, чотири, два, один», – згадав Нік його номер телефону.

      Подивився на годинник – у Познань вони мали приїхати до обіду.

      У Познані Нік подзвонив Возняку просто з вокзалу. Той попросив почекати його на вулиці перед входом, поряд із стоянкою таксі. Дивно, що Возняк навіть не запитав, які вони на вигляд, наче був упевнений, що впізнає їх.

      Грілися вони на сонечку перед вокзалом добрі півгодини, перш ніж поруч, на стоянці таксі, загальмував старенький синій «мерседес». Водій, кремезний кругловидий чоловік років п’ятдесяти