Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

млинця і поклав собі в рот. Знайомий солонуватий смак «приголубив» язик. Одразу захотілося ще шматочок.

      Коли Віктор відрізав третій шматок млинцевої трубочки, з неї випало декілька червоних ікринок.

      Віктор завмер, дивлячись на млинці. Він раптом зрозумів, що це такі ж млинці з червоною ікрою – остання їжа Броницького.

      Подивився запитливо на Рефата – той сидів нерухомо й усміхався Віктору своїми ясно-зеленими очима.

      – Ми з Івіним і Броницьким вечеряли в готелі двадцятого травня, – через хвилину мовив Рефат. – Ваша правда – саме в буфеті на п’ятому поверсі. Запам’ятовуйте, що я скажу далі, вам буде дуже корисно знати. За тієї умови, яку ви прийняли, – нікому про це ні слова. Броницький був нашим другом. Він допомагав нам і коли був у штабі, а ще більше, коли став працювати в президентському апараті. Він мав зупинити друге постачання українських танків у Пакистан, але пароплав пішов… Ви були в будинку, де жив Івін. Поверхом вище Івіна для Броницкого вже була готова квартира. Через кілька тижнів він би вже переїхав у Москву на ПМЖ. Двадцятого ввечері ми саме обговорювали його майбутнє. Він пішов десь опівночі. З мого номера ми викликали по телефону таксі. Він мав дорогою додому заїхати на п’ять хвилин до свого колеги. Я пам’ятаю, він назвав диспетчерові маршрут – від готелю на Бастіонну, потім на Суворова. Ми самі потім спробували розшукати цього колегу, але запізнилися. Нещасний випадок. Несправність газової колонки. Квартира наповнилася газом, а він не помітив і захотів прикурити. Все згоріло разом із хазяїном. Щоправда, ми дізналися: це тільки офіційна версія. Насправді колегу підірвали саморобною міною, підклавши її під крісло, до якого він був прив’язаний. Думаю, що цей колега і був організатором або, можливо, всього лише виконавцем убивства. Звичайно, для того щоб відправити Броницького в політ на дирижаблі, потрібна була допомога. Може, в цій справі він сам особисто і не брав участі. Хто знає?! Але, в усякому разі, його вже поховали. Залишився ще один похорон, і справу буде здано в архів.

      – Чий похорон? – запитав Віктор.

      – Того, хто підклав міну під крісло. Класичний варіант – відтинаються дві перші ланки ланцюжка, і після цього вже нічого ніколи не дізнаєшся.

      – А ті, хто прив’язали труп до дирижабля? – Віктор проникливо подивився на Рефата.

      – Це, скоріше за все, були люди «штатні». Контролери. Один або два. Якщо їх знайдеш і припреш до стінки – вони однаково покажуть пальцем на другого небіжчика. Їх і прибирати немає сенсу – собі дорожче. Гаразд, давайте перекусимо.

      Віктор поклав собі на тарілку ще кілька млинців із ікрою. «Просто Юрко» підлив йому вина. Собі – горілки. Рефату – соку.

      Нічна тиша цього заповідного куточка Підмосков’я підступила впритул до круглого столу, що стояв на освітленій м’яким світлом веранді. Десь крикнув нічний птах.

      «Просто Юрко» залпом випив свою чарку горілки і потягнувся за баликом.

      Віктор жував млинець і думав. Розповідь Рефата справила на нього враження. Та й сам Рефат справляв враження людини, яка брехати не буде. Видно, він перебував уже в тому становищі, коли самому наві�