Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

речі? – запитав він Ніка.

      – Ми без речей.

      – Встаньте!

      Нік підвівся. Митник перевірив багажну коробку під полицею, на якій Нік спав. Нік теж подивився туди і побачив тільки зім’яту газету і двох тарганів, які завмерли від раптового світла.

      – Гроші, валюта є? – Митник повернув свій примружений погляд на пасажира.

      – Є небагато, – трохи зачекавши, відповів Нік.

      – Цей із вами? – Митник кивнув на Сергія.

      – Так, ми разом. Ми тут недалеко, в Пінськ…

      Митник насупився і стояв мовчки, немов усе ще вирішуючи: йти чи ні.

      – А яка валюта? Білоруські рублі? – запитав він після паузи.

      – Так, – із готовністю підтвердив Нік. – Цілий мільйон.

      – Гаразд, – мовив митник і попрямував у наступне купе.

      Нік зітхнув із полегшенням. Подивився на Сергія, що спав. Ось кому можна було позаздрити. Спить, і ніхто його не турбує, ні митниця, ні паспортний контроль!

      У Пінськ потяг прибув рано-вранці. Так рано, що провідниці довелося декілька хвилин трясти Ніка, приводячи його до тями.

      – Ви що? Напилися вночі? – кричала вона. – Через п’ять хвилин потяг відходить! Ваша станція!

      Іще не повністю прийшовши до тями, Нік розбудив Сергія, й вони ледве встигли вийти на безлюдну платформу, як потяг рушив.

      – Котра година? – сонно запитав Сергій.

      – За десять хвилин шоста.

      – Рань собача! – поскаржився Сергій, оглядаючись на всі боки.

      Вони зайшли в одноповерхову будівельку вокзалу. Всілися на дерев’яні стільці, збиті в одну суцільну шеренгу в залі очікування.

      – Куди ми далі? – запитав позіхаючи Сергій.

      – Переночуємо тут, завтра в Брест, потім у Польщу.

      Сергій здивовано втупився в очі Ніку, але схоже, що його бажання спати було куди сильніше за подив, і, ще раз позіхнувши, він заплющив очі.

      16

      Віктору не спалось. Він сидів на кухні, знову при вимкненому світлі. Але місяць, що заглядав у вікно на восьмому поверсі, робив видимим навіть пару, що здіймалася над чашкою чаю.

      Поряд із чашкою лежали три аркуші паперу – три меню за двадцяте травня, єдині три меню, в яких відвідувачам пропонувалися млинці з червоною ікрою. Перед Віктором у м’якому місячному напівсвітлі «лежали», як на долоні, три ресторани, де міг останній раз повечеряти відставний генерал Броницький. Ресторан «Козак», «Млин» і ресторан готелю «Москва».

      Ці меню він перечитав, напевно, разів десять. Спочатку, щоб у черговий раз упевнитися у присутності млинців із червоною ікрою. Потім уже просто з цікавості до назв страв. Багато назв йому ні про що не говорили. Потім його цікавість викликали ресторанні ціни, і вже зовсім під кінець він порівняв ціни на млинці з червоною ікрою в різних ресторанах. Різниця була вражаючою. Думка про те, що одне і те саме може так сильно різнитися в ціні, змусила навіть мотнути головою.

      За вікном під місячним світлом спали застиглі на ніч будівництва, спало село, що відступало під натиском міста. Спало