Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

проходу проїздив візок із чаєм-кавою та різними закусками.

      Коли він проїхав знов, Сахно обернувся до Ніка й пильно подивився йому в вічі.

      – Знаєш, я хоч і полюбляю випити, але не сліпий же! Ти від свого дружка в Польщі не лише паспорти отримав. Він тобі ще два конверти дав. Напевно, з грошима? – Сахно посміхнувся.

      – Можливо.

      – А два тому, що один – для мене? Так?

      – У Кобленці дам, – сухо пообіцяв Нік, уявивши, як Сахно почне тринькати свої дойчмарки.

      – Та мені раніше й не потрібно, – задоволено мовив він, витягнув із нагрудної кишені джинсової куртки три паспорти – два червоних і один синій, рухом картяра розвіяв їх і знову хитро подивився на Ніка.

      – Так ми з тобою тепер брати-югослави? Серби, значить…

      Він розгорнув синій паспорт і прочитав уголос: «Іво Сахнич, народився 12 липня 1959 року».

      – Слухай, звідки у твоїх друзів моє фото? І дата народження правильна… Ось тільки з місцем народження… – І він похитав головою. – Що я, мудак, аби в Сараєво народитись? А тебе як за паспортом?

      – Ніко Ценський…

      – Що це за прізвище? Таких югославів не буває!

      – Це моє справжнє прізвище.

      – По блату залишили? Чого ж ти за мене слівце не замовив? А все-таки, що це у тебе за прізвище? Єврейське?

      – В Югославії – єврейське, але я – росіянин.

      – Прізвище – єврейське, ти ба – росіянин. – Сахно в’їдливо посміхнувся й відвернувся. Провів поглядом високу молоду німкеню, що штовхала по проходу черговий візок з їжею та напоями.

      – Слухай, у нас же ще дві зубрівки та вино, – задумливо мовив він.

      – Потім, у Кобленці.

      – А ковбасу ми доїли?

      – Ні, в купе залишили.

      – Але на німецьку ковбасу у нас грошей вистачить?

      – Вистачить.

      Через три години, коли потяг підходив до Кобленца, Нік уже ледве стримувався від безперервних запитань і підколювань Сахна.

      «Уже краще б дав йому випити. Може, хоч проспав би всю дорогу?» – думав Нік, уперше довго поспілкувавшись із тверезим напарником.

      – Wo ist hier hotel «Mauer»? – запитав Віктор у службовки бюро довідок кобленцького вокзалу.

      Поки дівчина з короткою хлоп’ячою стрижкою натискала клавіші на своєму комп’ютері, Нік прочитав її нагрудну бирку. Німкеню звали Хайді.

      Вона пояснила, як дійти до готелю, а Нік сказав: «Vilen dank, Heidi» й упіймав у відповідь її здивовану усмішку.

      – Що, заклеїв? – запитав Сахно, що спостерігав за діалогом збоку.

      – Ходімо, готель поруч.

      Готель «Мауер», що розташовувався в довгій триповерховій будівлі, виявився переповненим неграми. Навіть перед стійкою реєстрації стояло декілька. Інші вже сиділи за кавовими столиками фойє й чогось чекали. Один літній негр із сивим волоссям пив каву – він принаймні мав респектабельний вигляд.

      – Слухай, може, підемо в інший готель? – запитав Сахно.

      – А ти що – расист?

      Сахно промовчав. Потім скривив губи в посмішці:

      – Ага, я й забув! Ти ж спец по Африці.

      Номер