Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

зрозумів, що «колега» або п’яний, або ще не прийшов до тями після вчорашнього.

      Нік сам сходив до стійки, узяв касету.

      – Виводь його! – неголосно сказав Нікові бармен.

      – Пожерти що-небудь є? – спокійно запитав його Нік.

      – «Снікерси»!

      Нік купив чотири «Снікерси». Повернувся до столу.

      – Ти мені щось пояснити обіцяв, – промимрив Сергій.

      – Потім, коли прийдеш до тями. Ходімо, скоро потяг. І валізи візьми!

      Сергій знехотя підвівся. Заховав касету у кишеню куртки. Підняв із підлоги дві легкі валізи і тиняючись попрямував до дверей.

      18

      Похід по ресторанах Віктору практично нічого не дав. У «Козаку» офіціанти з ним розмовляли крізь зуби. Броницького ніхто з них не пам’ятав, хоча Віктору здалося, що офіціанти відповіли «ні» ще до того, як опустили очі на фотознімки. У «Млині» адміністратор подивився на виторг за двадцяте травня й лише похитав головою. Офіціантка згадала той вечір, сказавши, що тільки два столики були зайняті За одним святкували день народження знайомі повії, за іншим щось відзначала компанія «спортсменів». Коли поглянули у витратну книгу кухні, з’ясувалося, що млинці з ікрою ніхто того вечора не замовляв.

      У ресторані готелю «Москва» офіціанти й адміністратор виявилися привітніші. Броницького вони не впізнали, але це, як один з них і сказав, нічого не означало, бо того вечора в ресторані був банкет на сорок осіб. Окрім банкету, зайнято було ще декілька столиків. Млинці з ікрою було замовлено банкетним столом, але за ним відзначалася галаслива річниця весілля, й навряд чи Броницький міг мати до неї стосунок.

      Тепер Віктор їхав на похорон Броницького. Можна було особливо не поспішати – тіло підвезуть до будинку тільки об одинадцятій. Він приїде хвилин за двадцять до цього, занесе вдові куплений букет траурно-білих кал і заразом роздивиться: хто прибув на похорон. Найбільше Віктор цікавили зустрічі з сином і Максимом Івіним. Од них він сподівався дізнатися що-небудь нове про останній відрізок життя президентського консультанта з питань оборони. Коли Віктор заїкнувся по телефону Георгію, що непогано було б поговорити з колишніми штабними колегами покійного, а також із колегами по президентському апарату, Георгій тільки розсміявся. Потім сказав: «І не здумай! Ніхто не пов’язує його смерть із його місцем роботи!» Здивований Віктор перепитав тоді Георгія, але той не здобувся на відповідь. Просто дав відбій.

      Зараз, застрягши у невеликій пробці перед поворотом на Печерськ, Віктор знову згадав ту розмову. Згадав іще раз і пораду чоловіка в цивільному, що передав йому ключі від машини: не поспішати. Так чого вони все-таки від нього хочуть? Щоб він не поспішав? Тоді до чого була та телефонна прочуханка, яку влаштував йому якось Георгій, невдоволений уповільненим розслідуванням? Хто вони взагалі такі? Хто і звідки? З СБУ? Це було б логічно, але тоді до чого ця телефонна конспірація? До чого взагалі тоді він сам, Віктор Слуцький, простий лейтенант із невеликим досвідом розкриття дрібних вуличних злочинів? У них же свої специ – таких у міліції не знайдеш, а якщо з’являться – відразу перекуплять!