Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

розвиток подій був у точності схожий на американське кіно: він забіг на кухню, кілька разів ударив дівчину. Потім підняв її з підлоги, переніс у спальню, зв’язав руки й ноги ременями, взятими з шафи. Кинув її на ліжко. Коробку з-під взуття засунув на колишнє місце. Потім вибіг із квартири.

      – Рушай! – скомандував полковник.

      – Куди? – приголомшено запитав Нік.

      Полковник квапливо відчинив дверці, майже виштовхнув Ніка з мікроавтобуса. Вистрибнув сам. Показав рукою на п’ятиповерхівку за огорожею дитячого садка.

      – Другий парадний, он той. Одразу біжиш із ним за будинок до дороги. Ловите приватника й на вокзал. Потяг через півгодини.

      Нік перестрибнув через невисоку огорожу, підбіг до будинку. Побачив хлопця, що вискочив із парадного.

      – Гей, – крикнув йому. – Сюди!

      Вони вибігли разом до дороги. Нік підніс руку. Поруч загальмували білі «Жигулі».

      – На вокзал?! – напівзапитав Нік водія, що опустив скло в дверцях.

      – Сідайте! – сказав той.

      Поки їхали, водій із цікавістю роздивлявся двох пасажирів у однакових джинсових костюмах.

      Помітивши інтерес водія, Нік теж оглянув себе, обернувся до Сергія, і гримаса нерозуміння застигла на його обличчі. Джинсові костюми були дійсно однакові й навіть, здається, одного розміру. Навіщо це треба було полковникові? Щоб легше було стати «своїм хлопцем» для Сергія?

      Нік похитав головою. Озирнувся ще раз на Сергія – той сидів, мовчки втупившись у потилицю водія. Він чи то був іще п’яний, чи то такий приголомшений тим, що сталося, що ніяк не міг отямитися. Слава богу, він не помітив наполегливо-цікавого погляду водія.

      15

      Потяг відходив із дванадцятої колії, і їм довелося бігти спочатку по підземному переходу, а потім і вздовж потяга, відшукуючи потрібний вагон.

      Нарешті всілися на нижній полиці, перевели подих. Сергій уперше зосереджено подивився на Ніка.

      – Хто ти такий? – запитав він.

      – Звуть Нік, потім усе поясню.

      Сергій в’яло посміхнувся й кивнув.

      «Що я йому потім поясню? – роздратовано подумав Нік. – Що я можу йому пояснити?…»

      Він замислився, а потяг тим часом сіпнувся і покотився в невідомість. Загальний вагон був напівпорожній і, таким чином, ставав плацкартним.

      Товста провідниця взяла у них квитки.

      – Білизну брати будете?

      Нік кивнув.

      – Заховати що-небудь потрібно?

      – Що? – Нік підвів на неї здивований погляд.

      – Що-що! Від митниці! – Вона подивилася на «загальмованого» пасажира як на ідіота.

      – Ні, дякую.

      – Ваші проблеми, – кинула вона й пішла далі по вагону.

      Через три години, коли обоє вони вже спали, потяг різко зупинився. У вагоні спалахнуло світло, і хтось крикнув хрипким голосом: «Кордон! Підготувати паспорти!»

      Нік поліз у кишеню джинсової куртки. Витягнув свій паспорт, підніс до очей. Він і не розглянув його до пуття вчора. Пам’ятав тільки, як отримав від Івана