Жовтий князь. Василь Барка

ставив крейдою знаки на кілках, що забіліли, обгорнуті в рисунок, мов ритуальні стояки древності.

      Андрій, оглянувши символи, сів і вчинив перегляд кишенькового добра в складі: лінзи, що збирає світло в огненну крапку, орластого ґудзика, перламутринки з райдужним свіченням і красновисика в образі оленя.

      Погляд хлопця відхилений до сусіднього дворища: там – дія з участю трьох. Найменший, намірившися злізти на повітку, попросив помочі в середульшого. Той зчепив пальці, як підпору – ставити ногу. Спинається найменший, руками шарудить по кривій стіні… раптом послизнувся набік і впав. Піднявся, перейшов до краю стіни, де з попередньою поміччю повторив спробу, тримаючися за ріг повітки. Виліз би він, але підійшов найстарший і потягнув за сорочку – знов падає хлопець. Хоч не так погано, як перший раз, бо середульший, звільнивши ліву руку, теж потягнув його за сорочку – в протилежний бік – і зрівноважив. Відходять утрьох від повітки і знаходять велику коробку. Найстарший кинув її об землю, аж заторохтіла; пішов далі в супроводі середульшого. Тоді найменший приставив її до стіни; злізши, як на підпору, простягнув руки і вчепився за покрівлю. Вгору потягнувся, помагаючи собі пальцями ніг, якими на стіні знаходив горбкуваті місця. Став на покрівлі і зробив крок-другий. Але виходить бабуся з повітки і кричить:

      – Злізь мені зараз! – чого посурганився?

      Він, миттю блиснувши наниз, побіг до двох старших; з ними і зник.

      Андрій споглядав послідовність при здійсненні наміру, ніби картинку в книзі. Роїлися марева; сама пустка запала в глибочину: з загрозою, тишиною, мертвістю, мов цвинтар. Дивна для пам’яті! Брала очі, його великі очі і темно-сірі, як у матері.

      – Що там бачиш? – питає Микола. – Поки нема нікого, піди до сільради, в вікно заглянь: як – тато?

      Більший має право посилати, і Андрійко слухається. Звик! Шанував брата: той боронив, завжди добрий і справедливий, з тихою і світлою думністю в худорлявому вигляді.

      Посланець вернувся, бо з сіней сільради виступили два сизомундирні міліціонери і покурюють. Потягнули з перехрестка до сільради – місцеві партійці.

      Микола на них вимовив:

      – Хліботруси!

      – А ми ні: ми хліботруди, – сказав Андрій.

      – В основному вірно; але хліботруди не ми з тобою, а старші. Ми хлібокуси.

      Андрій мовчки згодився; потім повідомив:

      – Я знаю, хто всякі другі.

      – Що знаєш?

      – Є хлібопроси, і всякі.

      – Добре! – сказав Микола. – Твій горщик здібний варити. А ще?

      – Ну, є… хлібоноси і хлібовози.

      – Ще – хто?

      – Ще, зараз подумаю, є хліботорги, і хлібокупи, хлібокради. Це все.

      – Гаразд. А хто – ті, що хліб дають хлібопросам?

      Андрій думав і вагався, і не міг сказати; видно, знайшов слово, яке не задовольняло, – плечима знизав від невирішення.

      – Звуться: хлібодани! – назвав Микола. – їх мало; витіснили їх сильніші. Скажи, хто ті, що хліб беруть?

      – Хлібобери, чи ні…

      Микола поправив:

      – Вони хлібохапи.

      Засвоївши