Подвійна гра в чотири руки. Ірен Роздобудько

Харч – за вищим розрядом. Лабораторія прямо в каюті: проявимо плівку, покажемо товстосумам – і тю-тю! Справжнє мистецтво творити!

      Оператор незадоволено похитав головою і закрутив ручку.

      – Цього павича відзніми… Крупняком! – шепнув режисер і гукнув до капітана: – Активніше вітайте гостей, пане капітане! Вас побачить світ!

      Улещений такою перспективою капітан підніс руку до козирка, вклонився і замахав поважному панству другою рукою, скошуючи око на камеру: чи знімає.

      Камера знімала. Публіка повільно рушала вгору сходами, віталася з капітаном.

      Матроси, підхопивши багаж, проводжали пасажирів до кают.

      На другій палубі вишикувалися офіціанти та інша обслуга.

      Звішувалися з перил, витягали шиї. Не часто ж можна побачити стільки поважних людей разом!

      Але дідько розбере, хто є хто.

      Тому намагалися тісніше оточити мосьє Очінь, модного цирульника з самого Хрещатика. Той знав усіх! І офіціанти, мов зграя пінгвінів, топталися біля нього, дослухаючись до влучних коментарів знавця вищого світу.

      – Мій папаша половину Хрещатика перестриг! – між тим хвалився мосьє Очінь, кланяючись направо і наліво гостям. – А я далі пішов: усе київське високе панство стрижу. Вони без мене – нікуди! Я їм – і перманент, і зачіски по-французькому.

      Звісившись з перил, закивав у поважну юрму:

      – Ваше-сте… Ваше-сте… Мої вітання! Шарман! Гранд шарман!

      «Ваше-сте», звісно, на кивок мосьє ніяк не реагувало, але хіба то важливо?

      Офіціанти шорошили вуха і пошепки питали у знавця світського товариства:

      – А це хто?

      І той, набурмосившись, мов бойовий півень, гордо відповідав:

      – Міністр фінансів, пан… м-м-м… «еспаньйолка» – мого виконання! З дружиною мадам Софі: вчора «сахарет» мені замовила – дві години вовтузився!

      – А то? – знову питали офіціанти.

      – Де? З «тюрбаном»? Холодний перманент? Це мадам Зінаїда Гі, – і знову взявся до поклонів. – Моє шанування і все таке інше! Феєрично! Беліссімо! – і до офіціантів: – Стригтися хотіла – відмовив. Вони зараз усі стрижуться, бо емансипе…

      – Хто? Що?

      – Одне слово – вільного поводження… Це нині в моді.

      Пані та панове вервечкою здіймалися трапом і кожного усюдисущий мосьє Очінь знав особисто, з кожним мав спілкування, кожного стриг-голив чи не щодня.

      Офіціанти завмирали в шанобі і навіть остраху: ось з якою людиною доводиться спілкуватися.

      – А ось ті – хто? З папугою?

      – «Бобрик» – то мосьє Шток – найкращий київський ювелір, козяча ти морда невчена!

      – Сам ти морда! А поруч – хто?

      – Тут усе сімейство: синок – це той, що з папугою. І дружина – ваше-сте, ваше-сте! – закланявся опасистій матроні, – Фіра Гераклівна. Перманент – крупний шарман!

      – А то, певно, поважний птах…

      – Еге ж, це гер Айзен, посол германський… Ваше-сте, моє шанування! Тужур! Тужур!

      І все далі – у такому ж дусі. Усе і всіх знає мосьє Очінь.

      А по-простому – Сидір Очкуренко, цирульня якого на Фундуклєєвській,