Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

і тут перекусити.

      Уже за столиком, поїдаючи круасан, перетворений на канапку з сиром, Андрюс трохи ожив, став безпричинно хихотіти і підсміюватися, чим викликав у Барбори цікавість.

      – Ти чого? – не витримала вона.

      – Татко цього хворого хлопчика, його звуть Ганнібал, – пояснив Андрюс. – Я таких диваків ще не бачив! Заплатив мені тільки двадцять євро сьогодні. Сказав, що всі гроші у нього пішли на дорогий італійський костюм. А сам і так прийшов у костюмі від «Г’юґо Босса».

      – А ти хіба тямиш в одязі? – здивувалася Барбора.

      – Ні, але на рукаві піджака у нього пришита лейбочка з фірмою! Сорочка також крута! Але нормальний чолов’яга цю лейбочку з піджака зрізав би! А він до того ж ще й дипломат! І їздить на крутому «мерседесі»!

      Барбора стенула плечима.

      – Африка, – видихнула вона з таким виразом, що це слово було ніби універсальним поясненням усього, що здивувало Андрюса. – А як хлопчик?

      – Нічого! Сміявся. У нього, виявляється, хвороба кісток. Але у Франції цю недугу лікують. У Камеруні медицини практично не існує. Ганнібал сказав. Правда, хлопчику доведеться лежати в лікарні кілька місяців.

      – Це добре, – Барбі закивала.

      – Чому добре? – Андрюс подивився на неї спантеличено.

      – Для тебе добре, – пояснила Барбора з нотками провини в голосі. – Поки він хворіє, у тебе є регулярна робота.

      – Так, – погодився Андрюс. – Тільки спочатку він мені платив по сорок євро, а тепер – двадцять.

      – Будь удячний і за це! Ти ж можеш там ще когось знайти для того, щоб розсмішити?!

      – Клоун не зобов’язаний смішити, – Андрюс дожував кінчик круасана і глянув у забарвлене вечірніми сутінками вікно, що виходило у двір. – Я, звісно, сиджу там, у кафе. І це справді схоже на «ринок клоунів». Заходить чоловік, розглядає нас, вибирає когось і веде… Найчастіше беруть Джека, він чорношкірий, іммігрант. Каже, що з Нігерії. Є два хлопці-албанці, Сесіль сказала, що вони рідні брати, сидять завжди похмурі, зовсім не смішні, приходять іноді ще й інші клоуни. Сесіль завжди сидить за столиком біля вікна.

      – А Сесіль це хто? – з підозрою спитала Барбора.

      – Француженка. Руда, маленька, їй, може, вже й п’ятдесят виповнилося! Вона іноді ходить у дитячу онкологію безкоштовно дітей смішити. Ну і кілька разів на день її беруть батьки до своїх хворих дітей за гроші. Вона симпатична, але англійською не дуже.

      У куртці Андрюса, залишеній на настінному вішаку біля дверей, зателенькав мобільний. Він витягнув телефон.

      – Так, так, привіт, Поле! – сказав у трубку. – Гаразд. О котрій? Як сьогодні? Домовилися. На добраніч!

      Повернувся за столик і поклав телефон на вузьке підвіконня.

      – Це хто? Той хлопчик із лікарні? – поцікавилася Барбора.

      – Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде. Попросив, щоб я сам до нього піднявся.

      – Добре, коли клієнти самі телефонують, – Барбора схвально всміхнулася і раптом завмерла, зникла.

      Ні, вона,