Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

піду у нього посиджу трохи!

      Посидіти у Йонаса Вітасу особливо і не вдалося – старий налив собі і хлопцю по чарці зубрівки, випили, а потім дід вирішив лягти відпочити.

      Вітасу не хотілося йти від діда, але довелося. У коридорі він одягнув куртку і черевики і знову вийшов надвір. Постояв біля порожньої собачої буди, підійшов до комори – двері були зачинені. Прогулявся до ближнього лісу, вслухаючись, як потріскує під ногами снігова кірка.

      На небі сяяло сонце. Світило легко, прохолодно та байдуже.

      Вітас задер голову і дивився на світило кілька хвилин, дивуючись, що зовсім воно не яскраве й очам від цього перегляду нітрохи не боляче. Сонце немов також було вкрите крижаною кіркою, що не пропускала сонячне тепло вниз до людей.

      Утомившись дивитися вгору, Вітас вирішив пройтися до найближчого покинутого хутора. Але коли дійшов до будинку та комори, то допетрав, що покинутим це господарство називати не слід. Усі двері були зачинені на новенькі навісні замки. І хоча жодних слідів на снігу подвір’я та навколо дверей Вітас не побачив, але з поваги до людей, котрі навісили замки, подався геть від чужої землі.

      Коли сутінки почали фарбувати відступаючий день, Вітас відчув голод і повернувся в будинок.

      – Нудно тут у вас… – вирвалося у юнака, коли зайшов до кімнати.

      – Може, й так, – відповіла Рената. – Але нудно буває тільки тоді, коли нема чого робити!

      Ці слова прозвучали, як докір. Адже Рената саме розкладала на постеленій поверх столу цераті випрані сорочки Вітаса.

      – Це я так, – пішов він назад. – Просто пройшовся. Дід твій саме відпочити приліг.

      Зайшов Вітас на кухню, відрізав кусень чорного хліба і змайстрував бутерброд із шинкою.

      Рената поставила в правому кутку дошку для прасування, витягнула праску. Хотіла було увіткнути виделку праски в розетку, але побачила, що та зайнята. З неї стирчала стара виделка, від якої дивний грубий дріт тягнувся до «чорної скриньки», що стояла під стіною в сумці.

      – Можна твою «чорну скриньку» вимкнути? – В голосі Ренати прозвучали нотки роздратування.

      – Взагалі-то вона твоя, – відповів із кухні Вітас і тут же вигулькнув звідти. – Ну, або наша! – виправився він.

      Рената нахилилася, висмикнула за шнур виделку з розетки. Ввімкнула праску.

      – Чим ти думав, коли її сюди віз? – спитала спересердя.

      – Не гнівайся, – попросив Вітас. – А то вона все записує! Це все ж магнітофон!

      Рената невдоволено похитала головою й промовчала. Взялася за прасування.

      Вітас вийшов із кухні.

      – Може, хочеш сам попрасувати? – спитала вона, не витримавши його погляду, який здався їй поблажливим і співчутливим одночасно.

      – У мене так не вийде, – м’яко відповів Вітас.

      Годині о сьомій вона зварила вермішель і відправила Вітаса покликати дідуся на вечерю.

      – Він не відчиняє, – повідомив Вітас, повернувшись із коридора.

      Рената сама вирішила покликати старого Йонаса. Гупала з хвилину в двері і, не дочекавшись