Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

прошепотів. – Ти збудувала для нас замок!

      Повернувшись на свій край, Клаудіюс урочисто підняв келих із вином. Вона підняла свій. Вони пили вино повільно, так повільно, як хворим переливають кров. Відчували, що земля під ногами стала твердішою, надійнішою. Що боги на небі не зводять із них очей. Що тепер усе буде інакше, бо у них з’явився власний світ. Він, певна річ, збігається з чиїмось чужим світом, який вони мають охороняти й тримати в красі та порядку. Але у господаря чужого світу, мабуть, занадто багато інших світів, і він не всюдисущий, не може бути скрізь. Він навіть не може бути тут. Отже, поки його немає, портрет судді на стіні цілком може сприймати Інґриду та Клаудіюса як нових господарів цього старовинного особняка.

      За чверть десяту мобільник завібрував у кишені Клаудіюса, попереджаючи, що через п’ятнадцять хвилин у них щоденна «скайп-доповідь» панові Кравецю про справи в його англійському маєтку. Останні три дні він на зв’язок не виходив. Але пам’ятаючи жорсткі правила, прописані в контракті, вони все одно мають сидіти біля монітора комп’ютера і чекати до чверті на одинадцяту, після чого можна з почуттям виконаного обов’язку забути про пана Кравеця до наступного, завтрашнього вечора.

      Розділ 31. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

      Недільні плани поїхати в Паневежис довелося відкласти. Сухий морозний день, який обіцяв приємну автомобільну прогулянку під зимовим сонцем, несподівано почався з сумної новини: помер Барсас.

      Рената та Вітас уже взувалися в коридорі, коли двері з вулиці прочинилися, і в проймі зупинився, дивлячись на них відчужено, дід Йонас із баняком, в якому він завжди варив їжу для собаки. Над баняком ще здіймалася пара. У коридорі запахло сумішшю вареної картоплі, пшона і кісткового бульйона.

      – Мій пес здох, – видихнув Йонас розгублено.

      Потім опустив погляд на баняк, який тримав за вушка двома руками в теплих рукавицях. Позадкував, вийшов на поріг і поставив його там. Повернувся в коридор, уже зачинивши за собою двері.

      – А ви куди? – спитав, дивлячись на Ренату.

      – Я ж тобі казала, в Паневежис. Вітасу показати та закупитися. Там крамниць більше.

      – Так, – Йонас кивнув. – Ну, їдьте! А я його закопаю.

      Рената та Вітас перезирнулися.

      – Та ми можемо й іншим разом поїхати, – невпевнено сказав Вітас.

      – Авжеж, – підхопила Рената. – У будній день навіть буде краще! Може, і ветлікарню там подивимося! – Вона кинула погляд на Вітаса.

      Хлопець засмучено похитав головою.

      – Далася тобі ця ветлікарня! – зронив він неголосно.

      – А хіба тобі нецікаво? Ти ж ветеринар! – зашепотіла Рената і тут же зніяковіла, помітивши на собі дивний замислений погляд діда.

      – Ви так балакаєте, ніби вже сто років разом живете і набридли одне одному, – сказав він без злості. – Можете їхати, я впораюся!

      – Ні, – рішучіше сказав Вітас. – Я допоможу. Земля ж мерзла.

      Біля шести поздовжніх