Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

йому гроші плачу. Всі обов’язки – в контракті. Радий знайомству. Бувайте!

      Пакистанець Ахмед розгорнув ноут екраном до себе. Відімкнув. Закрив. Витягнув із коробки файлик із паперами.

      – Ось контракт, – сказав він, простягнувши його Інґриді. – Можете прочитати, можете просто підписати, а я все усно розповім. Так краще запам’ятається.

      – Розкажіть, будь ласка, – попросила Інґрида.

      Клаудіюс застиг. Його англійська була слабшою, ніж у Інґриди, але Ахмед промовляв так чітко й ясно, що Клаудіюсу здалося, ніби його знання мови миттєво покращилося до приголомшливого рівня.

      Пакистанець пообіцяв показати основний будинок і пояснити, як його утримувати в чистоті та порядку. Як користуватися кредиткою, яку він також витягнув і вручив Інґриді разом із конвертиком, в якому був папірець із пін-кодом. Коли мова зайшла про догляд за садом, він перевів погляд на Клаудіюса. Розповідь Ахмеда тривала хвилин із двадцять, після чого Інґрида підписалася під двома примірниками контракту, а вже під її підписом поставив свій і Клаудіюс, помітивши, однак, що в контракті його ім’я та прізвище були відсутні.

      Вони пройшлися алеєю до великого триповерхового особняка. Піднялися мармуровими сходами до головного входу, прикритого портиком, що стояв на чотирьох колонах. Тут Ахмед відчинив двері з першої спроби – ключ від них був більшим за інші. Насамперед показав комору з усіляким начинням для прибирання будинку. Потім провів усіма поверхами. На третьому містилися до десятка просторих спалень, кожна – зі своїм особливим інтер’єром. На другому поверсі – зала з каміном, бібліотека, поєднана з більярдною, їдальня з подовженим овальним столом осіб на тридцять і також із великим каміном. На всіх стінах їдальні висіли портрети статечних чоловіків у старовинних строях.

      – А хто цей Кравець? – поцікавився Клаудіюс.

      – Власник садиби, – відповів пакистанець.

      – А чим він займається?

      – Бізнесом, – холодно відрубав Ахмед, даючи зрозуміти, що йому не подобається цікавість щойно прийнятого на роботу садівника. – Я маю ще дати вам ключі від службової машини та показати господарські будівлі…

      – А яка машина? – пожвавилася Інґрида.

      – Зараз побачите! – спокійно охолодив її цікавість пакистанець.

      Звернувши за особняк і пройшовши алеєю, висадженою хвилястою лінією, всі троє вийшли до викладеного бетонними квадратними плитками майданчика, на який виходили вікна, двері і двоє в’їзних воріт одноповерхового цегляного будинку, збудованого літерою «Г». Ліворуч трохи далі виднілася вже знайома огорожа садиби і ще одні ворота.

      В руках у Ахмеда знову задзвеніли ключі. Він відчинив двері, і вони зайшли всередину.

      – Отам, – показав він праворуч на блискучі сталеві двері, набагато солідніші, ніж вхідні, – вхід у льох і морозильники. А нам – сюди!

      Двері з лівого боку відчинилися з легким скрипом, і вони увійшли в гараж, де Клаудіюс на свій подив побачив таку ж вінтажну машину, як і та, якою приїхав Ахмед. Відрізнялася вона тільки кольором – приємним світло-бірюзовим. Може, саме