Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов

І тобі здоров’я та сил, хлопче!

      – Я приніс тобі хліба. – Чеслав дістав із торби один із хлібів і віддав жінці.

      Мара взяла хліб і, піднісши до обличчя, глибоко й із задоволенням вдихнула:

      – Домом, вогнищем, спокоєм пахне… – й одразу різко перевела погляд на Чеслава. – Не боїшся порушити?

      Юнак спершу невпевнено, а потім твердо заперечно похитав головою.

      – Дивися, хлопче!.. – і знову понюхала хліб, заплющивши очі чи то від його приємного запаху, чи то замислившись.

      Чеслав стояв, переступаючи з ноги на ногу, не знаючи, що казати далі.

      – Ну, чого чекаєш? Іди, не мене ти прийшов побачити, – розплющила очі Мара й кивнула в бік печери.

      – Як вона?

      – Не легко тобі з нею буде, – із якимось тихим смутком зауважила на те стара знахарка, дивлячись йому в очі.

      – У лісі звір теж не простий. Нічого, впораюся! – рішуче й упевнено заявив хлопець і пройшов повз Мару в її оселю.

      Це була невелика, але й не така вже маленька печера, пристосована під житло. Посередині, обкладене каменями, теплилося вогнище. У сполохах багаття видно було кілька сухих, майже гладеньких від часу пнів, що заміняли господині стільці. Десь угорі, у кам’яній стелі, зяяла невелика дірка, крізь яку пробивалося денне світло, туди ж ішов дим. Можливо, саме сюди колись Перун влучив своєю блискавицею.

      Усе житло знахарки було заповнене травами, медом, воском, корінням, гілками, сушеними квітами, а то й лісовою звіриною. Усе це лежало й висіло в численних ступках і плошках, горщиках, глечиках і торбах на всіх стінах печери, наповнюючи її духом лісу й вогню.

      Від головної печери йшло кілька відгалужень. Чеслав глянув на одне з них. Вхід до нього закривали дерев’яні двері, привалені чималою каменюкою. Зібравшись на силі, а можливо, і з думками, Чеслав відкотив камінь, потім відсунув двері. За ними стояла темрява.

      Коли очі звикли до мороку, Чеслав помітив у кутку якийсь рух… Повернувшись до багаття, він узяв із нього палаючу головешку і ввійшов до невеличкої печери, схожої на кам’яний мішок. У кутку, закутавшись в овечу шкуру, сиділа Неждана – викрадена ним бранка.

      Вона провела в цій печері всю ніч, забувшись коротким тривожним сном. За дверима, час від часу щось бубонячи собі під ніс, подавала ознаки життя мерзенна баба. До бранки, здавалося, їй не було діла. Тільки коли Неждана марно намагалася відіпхнути двері, баба сміялася тихим огидним сміхом.

      Чеслав опустився біля Неждани на коліна й, переломивши хліб, простягнув їй половину.

      – Візьми, поїж!

      Неждана не рушила з місця.

      – Візьми, голодна ж.

      Неждана обережно взяла хліб і почала їсти. Чеслав теж відкусив від своєї половини. Потім він приніс води в ковші. Неждана пила жадібно, а втамувавши спрагу, простягнула ківш Чеславові.

      – Як тебе звати?

      Дівчина мовчала. Чеслав, не дочекавшись відповіді, обережно, боячись