Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов

якомога швидше замінити прогнилі колоди. Того й диви обваляться, – із цими словами Велимир увійшов у дім.

      Це був ще міцний, майже без сивини в бороді чоловік. Високий, ставний, загартований суворим життям, він нагадував могутнє дерево, що міцно трималося корінням за землю. У його словах і вчинках була життєва мудрість, а в руках – сила. За це його поважали, а часом і побоювалися. На ньому лежала відповідальність за весь Рід і городище. І він із гідністю й честю ніс цю ношу. Коли дивився на одноплемінників своїми сірими суворими й уважними очима, то навіть найнепокірливіші з них змушені були визнавати його силу.

      За спиною Велимира стояв Ратибор – старший брат Чеслава. Він був дуже схожий на батька. І багато хто говорив, що Велимир у молодості був саме таким. Ще більше схожі вони були характерами. І якщо Чеслав бував гарячий, а часом і впертий, то Ратибор відзначався такою самою розважливістю, що й батько. Він був старший за Чеслава на кілька років і вважався вже цілком рівноправним членом племені. У них із Чеславом були різні матері.

      Помітивши Чеслава, Велимир зупинився на порозі, важко зітхнув, але спокійно й наче між іншим зауважив:

      – Ось і наш Чеслав додому приблудився, – потім, кашлянувши, неквапно підійшов до столу й сів, як і годиться господареві, на покуті.

      Ратибор увійшов за батьком і сів напроти брата.

      – Де був, сину? – буденно запитав Велимир, але Чеслав знав, відчував, що батько гнівається.

      – Полював, батьку, – постарався так само спокійно відповісти Чеслав.

      Велимир, ніби погоджуючись із поясненням сина, кивнув і провів рукою по столу:

      – Ну що ж, похвалися добрим полюванням, багатою здобиччю.

      – Не добув я нічого нині, – уникаючи дивитися на батька, відповів Чеслав.

      – Голубо, принеси-но води зі струмка, – раптом м’яко звернувся Велимир до дівчини.

      – Так ось же вода, – зачерпнула ковшем води із цебра Голуба.

      – Я сказав: свіжої, зі струмка, – у його голосі тепер зовсім не було м’якості. – А Ратибор проведе тебе, щоб не було боязно.

      Голуба, мовчки знизавши плечима, слухняно підхопила дерев’яне цебро й вийшла за поріг. За нею так само мовчки пішов Ратибор, нагородивши брата докірливим поглядом.

      – Не схоже це на тебе. Рука в тебе вірна, а око гостре. Без здобичі зазвичай не повертався… – Велимир уважно подивився на сина.

      Чеслав, насупившись, мовчав. Йому неприємні були слова батька, але й відповісти було нема чого.

      – Ну, то й що, і таке буває, – продовжував Велимир. – І досвідченому мисливцеві часом не йде звір до рук. Може, Лісу не догодив чим? Прогнівав могутнього?

      – Не гнівив я могутнього, звичаї знаю, – похнюпившись, тихо відказав Чеслав.

      – А може, рука твоя не була тверда від думок, що пішов із городища, нікому не сказавши, куди й чи надовго?

      І хотів би Чеслав наразі промовчати, та не міг –