Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов

уже абияк.

      – Це добре, коли в молодця є гідне заняття, – посміхнувся у вуса Сокіл.

      Чеслав знову не найшовся, що сказати.

      – Щось ти неговіркий нині… Знову зібрався в довгу дорогу?

      – Ні, Соколе, моя дорога лише до річки. Коня вирішив викупати, почистити, – і став терти Вітра так старанно, що той навіть відсахнувся від нього.

      – А я вже почав турбуватися, Лісовик тебе задери… – раптовий порив вітру здибив і без того розкуйовджену чуприну Сокола, зробивши його самого схожим на згаданого Лісовика. – Думаю, чи не загуляв хлопець, не забалував?.. Адже незабаром твій обряд Посвяти. Великий для юнака день! Пам’ятаєш?

      – Хіба про це можна забути? У мене на плечах голова, а не горщик.

      – Голова в тебе є, – погодився Сокіл.

      – А чого ти вирішив, що я зібрався їхати, Соколе?

      Сокіл обурено крекнув і спробував пригладити свою непокірну гриву.

      – Тому що коли йдуть на річку коня купати, не беруть із собою торбу з двома хлібами, – хитро примружився наставник.

      – Від тебе, Соколе, ніщо не сховається, – захоплено вигукнув Чеслав.

      – Цього я й тебе вчив. Не просто дивитися, а бачити. І бачу я, Чеславе, що ти задумав щось… Приховуєш… Очі відводиш…

      Від цих слів серце юнака тенькнуло.

      – Та я тобі не чужий, завжди можеш мені довіритися. Якщо не ділом, то порадою допоможу… Можеш не відповідати. Сподіваюся, ти робиш правильно. Одне скажу: часом ми щось вчиняємо не замислюючись, до чого це призведе в майбутньому.

      Чеслав мовчав і тільки смикав зім’яту в руках траву.

      – Захочеш поговорити про це, ти знаєш, де мене знайти, – промовивши це, старий Сокіл пішов.

      А Чеслав, підхопивши торбу з хлібами, довів Вітра майже до воріт городища і, ляснувши рукою по крупу, скомандував:

      – Додому, Вітре!

      Повторювати двічі не довелося. Кінь голосно заіржав і, жваво влетівши у ворота, понісся додому. А Чеслав, оглянувшись на всі боки: «Ніхто не бачить?» – рушив до лісу. Він ішов ледь помітною стежкою. Люди нею ходили рідко, і вона майже повністю заросла травою, але ж таки нею ходили…

      Юнак щодалі заглиблювався в хащу. На шляху траплялися величезні кам’яні брили. Казали, що колись, дуже давно, їх сюди притягнув якийсь страшний злидень Льодовик, надовго скувавши все під собою, а відступивши, кинув…

      Стежка обігнула маленьке болітце і повела Чеслава в майже непрохідні нетрі. Нарешті, попетлявши трохи серед колючих чагарників, вона вивела його на зарослу травою й квітами галявину біля підніжжя невисоких скель. Покриті мохами, чагарником і низенькими деревами, що вчепилися корінням у скелі й намагалися вижити на їхньому кам’яному тілі, вони приховували ледь помітну щілину, що переходила в печеру. Здавалося, що це всемогутній Перун, розгнівавшись за щось на цю кам’яну твердиню, кинув у неї блискавкою й розколов. А може, так і було насправді?

      Тут, у печері, сама-самісінька жила стара Мара. Ніхто не знав, скільки років