Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов

кудись зникла з городища, кинувши малолітнього сина на батьків. Ніхто не знав, куди вона пропала й чому. Ходили чутки, що її бачили то в одному далекому селищі, то в іншому, то на хуторах глухих. Але то лише чутки, а як воно було насправді?..

      Після зникнення Яри за Вишатою стали зауважувати деякі дивацтва. Хлопчик почав заговорюватися, поводитися якось незрозуміло. Спочатку вважали, що малий пустує, як це властиво його віку. Але згодом стало очевидно, що з хлопцем біда. Його однолітки набиралися розуму, досвіду й уміння, а Вишата так і залишався дитям малим. Тепер уже всі переконалися, що хлопець – чудинко. Дід його помер, і жив тепер Вишата зі своєю бабцею, що дуже хворувала.

      Та й був тепер це вже не хлопчак, а здоровий хлопець – плечі широкі, міцні руки й ноги, а от на голову та здоровий глузд – слабкий. Громада ставилася до нього з жалем. Господині часто підгодовували вічно голодного Вишату, жалували його й дякували Великим, що їхні діти не такі.

      Чеслав відіпхнувся ногами від хиткого човна й головою вперед пірнув у воду – тільки кола пішли водою. Кудряш, ледь не випавши з човна від несподіванки, намагаючись зберегти рівновагу, квапливо вчепився в борти. За кілька хвилин із води з гиком виринув Чеслав. Побачивши, як Кудряш намагається вирівняти човен, при цьому ще більше його розгойдуючи, він весело зареготав.

      – А болячка тобі в бік! Щоб тебе так підкидало всю ніч! Щоб твою ложку так хитало, коли ти її до рота сунутимеш! – кричав обурений Кудряш.

      Чеслав підплив до човна й притримав його, не давши начерпатися води. Як тільки суденце перестало гойдатися, Кудряш із вигуком: «А от я тобі!..» – сам кинувся в річку до товариша.

      Із криком і вереском вони борсалися у воді, намагаючись жартома «притопити» один одного, напираючи на плечі й голову, або, підпірнувши та схопивши за ногу, потягти на дно.

      З раннього ранку друзі, сівши у видовбаний із дерев’яної колоди човник, рушили на риболовлю. І тепер, наловивши риби та стомившись від зосередженого й спокійного заняття, із задоволенням розминалися у воді. За шумом і стовпами бризок вони не одразу почули, що їх хтось кличе. Чеслав першим побачив сусідського хлопчика, що, розмахуючи руками, з берега щось горлав.

      – Чого це він? – здивувався Чеслав.

      – А от чого… – натиснувши на плечі друга, Кудряш занурив його з головою у воду.

      – Та почекай ти, п’явко, нас, здається, кличуть, – випірнувши, зупинив товариша Чеслав.

      Учепившись у човник однією рукою й гребучи другою, вони рушили до берега.

      – Чеславе, тебе Велимир додому кличе! – розчули вони, наблизившись, голос хлоп’яти.

      – Що за негайна потреба? – здивувався Чеслав.

      Друзі витягли човен на берег, одяглися і, підхопивши улов, поквапилися до городища.

      Велимир був дома сам. Він сидів за столом і про щось зосереджено розмірковував. Було видно, що він чекав сина.

      Чеслав увійшов і зупинився на порозі.

      – Кликали, батьку?

      – Кликав.

      – Я рибу