Чеслав. В темряві сонця. Валентин Тарасов

лісової конвалії.

      Коли молодій жінці настав час народжувати первістка й почалися перейми, покликали найдосвідченіших у цих справах бабів Роду. Але Росава кричала та металася в потугах півдня, а розродитися ніяк не могла. Тоді Велимир, порушуючи заборони волхва Колобора, вирішив покликати стару Мару. Але й вона нічим не змогла допомогти. Наприкінці дня знесилена Росава стала вгасати.

      – Пращури кличуть її, – винесла свій безжальний вирок Мара.

      Велимир відчув, що блискавка вдарила йому в груди й випалила там усе вщент. Він втрачав ту, що була великодушно подарована йому Великими, була вся його, без залишку, його частинкою, найближчою й найдорожчою на цьому світі. Як крізь туман Велимир знову почув голос Мари:

      – Дитя ще живе, ворушиться…

      Баба, вичікуючи, дивилася на Велимира. Чоловік стояв мовчки, зціпивши зуби, бо йому хотілося вити. Він став навколішки біля Росави й поклав голову біля її плеча, ховаючи скупі сльози.

      – Урятуй дитя. Нехай залишиться з тобою замість мене, – прошепотіла Росава, і її рука ніжно торкнулася волосся Велимира.

      Вона куйовдила його волосся, як тоді, коли їм здавалося, що вони разом дійдуть до кінця свого шляху й ніщо вже не зможе перешкодити цьому.

      Якоїсь миті Велимир відчув, що рука його коханої дружини безвільно впала поруч із його головою. Він важко підвівся.

      – Дитя має жити, – глухо сказав він Марі й попрямував до виходу.

      Біля порогу він зупинився, ще раз глянув на Росаву й вийшов.

      Тоді Мара взяла гострий ніж і, встромивши його в живіт породіллі, вирізала дитину з черева Росави. Так з’явився на світ Чеслав. Мара винесла його з будинку, крикливого, загорненого в полотно, залитого материнською кров’ю, – не відав, що коштував своїй матері життя. Жінка передала дитя до рук Велимира.

      – Хлопчик.

      Велимир глянув на сина й відвів очі.

      – Візьми, – віддав він дитину Марі й пішов геть.

      Повернувся він лише наступного дня. Де вештався і що робив – нікому про те відомо не було. Але ще кілька днів після похорону Росави він не міг підійти до видовбаної з дерева колиски, де лежала дитина, його син. За хлопчиком доглядали жінки, намагаючись напоїти розведеним козячим і коров’ячим молоком, але він часто плакав, немов відчуваючи втрату матері. Цей плач не давав спокою його батькові й усій окрузі. І якось уночі Велимир не витримав і, взявши сина на руки, почав заспокоювати. Пригорнув його до грудей і носив хатою, заколисуючи, поки не розвиднілося. Тільки тоді він відчув, яка дорога йому ця безпомічна істота. І разом із цим до нього прийшло відчуття, що цей горластий хлопчик – усе, що залишилося йому, окрім хіба що спогадів, від коханої, від його Росави.

      За кілька днів у їхньому домі з’явилася Болеслава – рідна сестра Росави. Тяжка доля лишила свій безжальний слід і на сестрі загиблої. У неї самої тільки-но померла дитина, а до її народження річка забрала чоловіка. Болеслава почала годувати Чеслава й надалі