Химери Дикого поля. Владислав Івченко

це він? – спитав у слуг. Ті пояснили, що коли панич постаріє чи захворіє, що вже не має надії на одужання, то вирушає у виїзд. До лісів з чудовиськам, де гине у битві, бо лише така смерть прийнятна для панича. – А що з Набокою, такий же міцний дядько? – здивувався я. Так, Набока був у віці, але виглядав цілком здоровим.

      – На очі панич заматитивси. Одне око згола не виділо, і друге здрайцити стало. То вирішив виїхати, поки зовсім не осліп, бо ж панич мусить смерті в очі подивитися, аби душу свою упокоїти.

      Один з паничів, посвячених учора разом з Понамкою, озирнувся, і слуги перелякано замовкли. У тиші дивилися, як їхав собі Набока до лісу. Не поспішав, але й час не тягнув. Ось заїхав у перші кущі і зник за ними. Ще чекали. Десь з півгодини. Коли почувся крик страшний, а за ним рик чудовиська. Зубатий махнув рукою, і зірвалися з місця паничі, що вже давно сиділи верхи. За ними і слуги. Калатало мене на тому мулі, ледь не впав з нього. Але до лісу доїхав. Перед ним коней залишили, вишикувалися ланцюгом і пішли лісом. Паничі шаблі дістали, слуги кинджали. Може б, і довго шукали, коли почули стогін. Побігли. Побачили на галявині спочатку вбитого коня Набоки, потім чудовисько страшне, схоже водночас і на черепаху, і на рака, і на жука, величезне, з великий віз розміром. Борсалося на землі, бо лапи відсічені поруч валялися. А онде і сам Набока, у крові весь. Страшний удар чудовиська навіть сталеві обладунки пробив, розпоров живіт. Щось хрипів Набока, плювався кров’ю. Підійшов до нього Зубатий, заніс шаблю.

      – Нехай у Січі Небесній, у Батька нашого, отамана Ісуса Кривавого, буде тобі битность преславна, брате Набоко! – сказав і увігнав шаблю в горлянку. Набока у цей час дивився, очей не відводив і аж посміхнувся перед смертю.

      Схилилися паничі перед тілом його, а слуги всі стали на коліна. Постояли в тиші. Потім Зубатий зняв з шиї Набоки щось, передав Понамці.

      – Ти нині Набока єси, ти і носи, – сказав Зубатий. – Ронд зняти і риштунок, віддати господарю новому!

      Передав він Понамці хрестик на мотузці, який вона слухняно одягла. Паничі зняли зі старого Набоки обладунки, забрали шаблю, повантажили на ноші і понесли з лісу. Застукотіли сокири, які дехто зі слуг узяв. Рубали сухі дерева. Біля лісу наклали цілий курган з дров, зверху тіло Набоки поклали, сідло та вуздечку з коня його вірного.

      – Брате Набоко, нехай вандрування твоє на Січ Небесну буде легким, нехай чекає тебе небесне товариство козацьке! – сказав Зубатий і підпалив дрова смолоскипом, який йому подав слуга.

      Вогонь швидко пострибав сухими гілками. Паничи стояли, нахиливши голову, слуги – на колінах. Величезне багаття загорілося і з’їло старого козака без залишку. Коли догоріло все, то розкидали попіл, сіли на коней і поїхали назад до башти.

      Там вже чекав обід. Паничів – свій, джур – свій, а слуг – свій. Їли у мовчанці, ніхто і слова не сказав, не всміхнувся. Так розумів, що шанували пам’ять Набоки. Я підносив Понамці шматки свинини, які вона щедро мастила тертим хріном і їла з такою жадібністю, що інші паничі тільки головами крутили.

      – Ти, Набоко, зобаєш так само