Химери Дикого поля. Владислав Івченко

Багато кущів, деінде галявини, але за кожним деревом нас могла чекати смерть.

      – Треба було б зібратися з джурами загоном і йти разом, – прошепотів я. Понамка посміхнулася.

      – Загоном не вполюєш достатньо чудовиськ.

      – А по одному вони будуть полювати на нас, – наче на підтвердження цих слів, у лісі почувся крик. Мабуть, одного з джур. І рев якогось чудовиська. – О, Господи, – мені аж погано зробилося.

      – Красю, заспокойся, якщо так боятися смерті, то неодмінно загинеш. Згадай, як нам щастило сьогодні. Ця серія не може урватися серед дня, – запевнила мене Понамка. – І прикривайся щитом, що ти ідеш, наче фраєр? Спис вперед, але не сильно, ти мусиш бути готовим завдати удар. Іди за мною, прикривай мені спину.

      Ми прямували лісом далі. Здалеку почувся переможний крик джури і стогін чудовиська. Мабуть, хтось із джур вполював свою здобич. Я знову тремтів. Так зосередився на тому, щоб заспокоїтися, що не помітив, як Понамка зупинилася, і штовхнув її щитом у спину. Вона не роздратувалася.

      – Красю, уважно, – прошепотіла мені, сама придивлялася і прислухалася. Наче нічого підозрілого, то пішла далі.

      Ми стали переходити якийсь ярок, на дні котрого біг невеличкий струмок. Я ішов за Понамкою, а потім несподівано відчув жах. Не той загальний страх перед цим лісом, а конкретний жах, бо смерть дивилася на мене своїми невидимими очима. Щось небезпечне праворуч. Я спочатку глянув ліворуч, бо боявся подивитися одразу праворуч. Нарешті озирнувся. Нічого не побачив. Ліс як ліс, можливо, воно за кущами? І тут я відчув легкий рух повітря, щось схоже на вітерець, що промайнув поруч. Звідки вітерець у лісовому ярку? Я не розумів, а потім відчув прямий погляд. Це почалося у колонії, там виявилося, що я вмію відчувати погляди. Це вміння кілька разів рятувало мені життя. І ось зараз на мене щось дивилося. Воно рухалося, легко випередило нас, а потім зайшло з лівого боку до Понамки.

      – Красю? – Понамка вже вибралася на край ярка і здивувалася, чому це я зупинився. Я відчув погляд і зрозумів, що той, хто дивиться, зараз стрімко наближається до Понамки.

      – Тікай! – крикнув я їй, а сам кинув спис у повітря. Це виглядало божевіллям, але несподівано спис уп’явся у щось невидиме, і на мить стало видно фрагмент якогось панцира, потім рух, мій спис відлетів, і чудовисько знову стало невидимим. Понамка кинулася туди, де тільки-но було видно панцир, але там вже було просто повітря.

      – Чорт! Воно невидиме! – закричала Понамка і зі свистом почала рубати повітря з різних боків, щоб не підпустити чудовисько до себе. – Красю, спис!

      Але замість того, щоб бігти за списом, я скотився на дно ярка.

      – Красю? – здивувалася Понамка. Мабуть, вона подумала, що я злякався і спробував втекти. Я відчував погляд. Таке враження, що щось нависало над Понамкою.

      – Зверху! – заверещав я. У Понамки була реакція боксерки, вона кинулася вниз і тим уникнула нищівного удару чудовиська, яке гупнуло по піску. Я став на коліна біля струмка на дні ярка, схопив повні жмені багна і прислухався, звідки на мене дивилися. Підхопився і кинув. Мокре багно полетіло, а потім ляпнулося