Химери Дикого поля. Владислав Івченко

закивав.

      Від башти ми довго їхали полем, точніше степом, бо видно було, що ніколи він не орався. Цілик. Потім почали траплятися невеличкі гайочки. Їхати мовчки було нудно, та й цікаво мені було, що тут і як.

      – В тебе родина є? – спитав у Федьки.

      – Себто? – не зрозумів він.

      – Ну, дружина в тебе є?

      – Хто се?

      – Ну, жінка, з якою ти живеш.

      – А з ким розкажуть, з тою і жию.

      – А батьки в тебе є? – далі я цікавився.

      – Хто?

      – Батьки.

      – Се як? – спитав він, а я подивився, чи не знущається. Та наче ні.

      – Ну от хто тебе народив?

      – Та слуга якась.

      – Ти не знаєш яка?

      – Не знаю. Коли слуга народить, то немовля при ній на два роки лишають. А потім забирають до іншого куреня. Там він зростає, а гдє вже до служби годний, тоді в інший курінь його ставлять. Ти довго паничу своєму прислужаєш?

      – Та вже чотири роки, – сказав я, бо приблизно стільки працював у детективній агенції «Хаос».

      – А до пана Набоки кому голдував?

      – Та нікому.

      – Курінним слугою був?

      – Це як? – не зрозумів я.

      – Ми з тобою єси слуги паничеві. А є ще курінні слуги, які всьому куреню одразу прислужаються.

      – А, ну десь так. А хто ще є у курені? Ось паничі, слуги, джури.

      – Ще є бидло, раби підвальні та раби земляні.

      – Як це?

      – Побачиш.

      – Добре. А багато тут куренів, у Січі?

      – Багацько.

      – Скільки?

      – Та хтозна, – Федька цей мало що знав. Тупуватий, чи що?

      – Ну от пальців двох рук вистачить? – спитав у нього. Він почав загинати пальці, рахував подумки, пальці на обох руках швидко закінчилися.

      – Не вистачить.

      – Тобто більше десяти?

      – Я рахувати нігди добре не вмів, – чесно сказав Федька. – Паничі бидло рахують, а нам теє без надобності, нам прислужатися треба.

      – Зрозуміло. А ти кому до Дубогриза служив?

      – Паничу Білану.

      – І чого перестав?

      – Бо ж розсакрили його.

      – Як це? – здивувався я.

      – Був панич, а став бидлом.

      – І хто таке зробити міг?

      – Суд Січовий.

      – І за що?

      – Так сказали, що підкоривси він золоту чужинському, угряз у речах рабських, через які збродню готував супроч панства січового, жеби віддати Січ на жакування та вабойство чужинцям нечестивим.

      – Це кому?

      – Іже сюди прилітали.

      – Прилітали?

      – На птахах залізних, що гиркають, наче грім. Білан їх усрітав на Заставі, гендлював і у збродню впав, супроч панства січового звйонск замислив.

      – Де це, Застава?

      – На ріці.

      – І чим гендлював Білан?

      – Бидлом. Чужинці охоче рабів купували, дивилися, жеби молодий був та здоровий.

      – А для чого їм раби?

      – Не відаю те. Може, до роботи ставили, бидло ж.

      Аж цікаво мені стало, що то за чужинці до Білана прилітали