Химери Дикого поля. Владислав Івченко

знав, скільки могла випити Понамка.

      Потім паничі почали співати. Дивні пісні, яких я ніколи не чув. Про полювання Ісуса Кривавого, який мчить на небесному коні і стинає голови чортам та іншим своїм ворогам. Паничі, коли співали приспів, то підвелися і почали бити ребром долоні себе по чолу. Спочатку долонь вертикально, посередині обличчя, через ніс, а потім горизонтально, на рівні брів. Наче хрести вибивали у себе на обличчі. Всі як один, і Понамка повторювала за ними. Потім ще співали про панича, славного козака, який бився з сімома чудовиськами і всіх переміг. А ще пісню про рабів у одностроях, які хотіли знищити Січ, але відступили перед затятістю паничів і силою Ісуса Кривавого.

      Бражка мене вже почала розбирати, і далі я погано пам’ятав. Ледь не заснув, коли Зубатий сказав паничам розходитися спати.

      – Завтра, браття, поїдемо на кордон, коби старого Набоку у виїзд проводжати! Мусимо бути не з похмілля, з поваги до брата нашого.

      Після цього паничі пішли до башти, де ночували на другому поверсі. Слуги все швидко прибрали, виставили охорону і теж пішли спати. Мені сказали, щоб готувався чатувати під ранок. Відвели на сінник, де я швиденько заснув. Дякувати Богові, вночі зовсім нічого не наснилося, то не довелося переживати страшні пригоди минулого дня.

      Розділ 5

      На Січі

      Мене розбудили, коли ще не почало світати. Один зі слуг відвів мене на невеличку башту, що стирчала над частоколом. Дав мені кинджал.

      – Спати не можна. Хто на варті засне, той страчений буде. Коли узреш щось, то криком сповіщай. Хто крикне дарма, той страчений буде. Зброю бережи. Хто зброю ронить, той страчений буде. Як приступить хто, то спитай приказок. Сього дня він «Слава Набоці!», на честь панича славного, що виїхати збирається. Хто приказок забуде чи переплутає, той страчений буде.

      Слуга пішов, а я тільки головою покрутив, як тут легко зі стратами. Потер руки. Надворі було прохолодно, а я в одній сорочці, що дали слуги, бо моя була драна і в плямах крові. Торкнувся до ран. Наче загоювалися. На мені завжди добре загоювалося. Згадав, як нас побили у колонії. Всю камеру, просто так, охорона святкувала чийсь день народження, надудлилися і забажали розваг. А чим погана розвага – побити зеків? Вигнали нас до свиноферми і почали втоптувати у гній. Там і залишили, у багні та калюжах крові. Тоді у більшості в рани потрапила інфекція, тіла гнили та смерділи. А на мені все зажило майже без наслідків.

      Вдивлявся у темряву. Нічого не було видно. Особливо не визирався, щоб не наразитися на стрілу, чи що тут із темряви вилітає? Відчув якийсь рух позаду. Вихопив кинджал.

      – Приказок! – спитав, хоч нікого не бачив.

      – Слава Набоці, – з темряви вийшов джура. Ще з шапкою волосся, при невеличкій шаблі.

      Несподівано вдарив мене у живіт. Я зігнувся зі стогоном.

      – Як ся поводиш, смерде!

      У колонії мене назавжди навчили швидко виконувати накази керівництва. Я через силу витягнувся.

      – Пане джуро, нічого підозрілого не помічено! – я не знав, як тут треба доповідати, але подумав, що неволя вона