Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.. Антология

доглянув, а до якої роботи став, то все ему якби горіло під руками. Поле поорав, поралив, що там диво, взялося тому господа-реви все дуже красно родити, що ніхто-би не був і повірив, що це той самий господар. На гумні наложив чорт стіжків, худібка примножилася, будівлі пооправляв і статки поробив складні та красні, що то аж панові в очі впало. А був то пан дуже лукавий, що не мав більшої утіхи, як докучати своїм підданим.

      Приходить раз отаман, кличе господаря до двору. Господар йде, паде панові до ніг, а пан повідає:

      – Мені казали, що ти, хаме, тепер такі коні маєш, що єще луччі, як мої. Чуєш, завтра рано щоби-сь мені тую скалу з гори цілу, як є, сюди на подвір'я привіз. А ні, то дістанеш батоги!

      Господар упав панові до ніг, нічого і не каже, йде додому та й плаче:

      – Як же я перевезу таку скалу? Де такий, щоби її на віз вложив, та якого воза і яких коней би до того потреба?

      Прийшов додому заплаканий, а чорт-наймит питає його:

      – Що ви, пане господарю, такі сумні?

      – Ой, біда, так а так, – розказує єму все, як єму пан казав.

      – Е, – каже наймит, – не журіться, якось то буде.

      На другий день, єще господар спав, чорт ввалив скалу на віз, везе до двору.

      Приїхав у браму, а пан очі свої забув, бо єму не треба було скали, лиш хотів допечи господареви, та щоби єго мав за що бити. Побачивши, що той тако й на правду везе скалу, кричить здалека:

      – Не вези її сюди, не вези, бо браму завалиш!

      Но чорт, якби й не чув того слова, як тільки в'їхав у браму, та й брама за ним завалилася, а він заїхав на подвір'я та й скинув скалу перед двором. Пан лиш заскреготів зубами, уже нічого і не каже. Но на другий день приходить знову отаман і кличе господаря до двору.

      – У тебе, хаме, добрі коні і розумний наймит, робітників у полі є у мене доволі, то я тобі приказую, щоби-сь мені до неділі весь той лісок зрубав, звіз і скорчував, а ні, то знаєш, які будуть батоги.

      Господар упав панови до ніг та, вставши, повідає:

      – Вельможний пане, таже до того треба хоч сто люда. Де ж я сам тую роботу годен зробити?

      А пан єго по лицю та об землю.

      – Ти, хаме, мудю, смієш мені перечити, не знаєш, що то панська воля?

      Йде господар з плачем додому, знов єго питає чорт-наймит, чого він так сумує.

      – Ой, – каже, – аж тепер я уже цілком пропав, – та й розказує єму все.

      – Е, – каже чорт, – шість день то є час, лише треба добре взятися до роботи. Не журіться, пане господарю, якось то буде.

      Як візьме чорт сокиру і городник, як не піде, то за один день весь лісок зрубав, другого дня поскладав в стоси, третього дня стоси повозив, четвертого і п'ятого дня все чисто скорчував, а на шостий день уже і випрятав всі пні і коріння.

      Задивувався господар, та й ціле село, що то за такий наймит, котрий не годився на гроші, не знати за що служить, і супокійний, і покірний, лиш одно дивно було, що за три роки служби ніхто єго не видів у церкві. Як люди до церкви йдуть, то він собі десь якусь роботу найде, або з кіньми йде в поле; ніхто не видів, щоби він коли і перехрестився,