Час збирати метафори. Михайло Блехман

відрізняється від неуваги тільки ступенем пильності. – Отже мені теж не звикати.

      – Та кумирами, – додав я, відпиваючи з кухля.

      Старовина навколо нас була як новенька.

      Втім, хіба може місто бути новим? Місто на те й місто, щоб новим не бути, хіба що весело прикидатися.

      А щоб раз і назавжди не встояти перед стукотом, місту потрібно забути про свій вік, про неминучий минулий час, – і віддати перевагу майбутньому. Невизначене майбутнє, удавано безхмарне, кисільно-молочне.

      Старі міста стуку непідвладні.

      – Якби то було так, – посміхнувся він.

      – Пиво без тарані – занадто аристократично для мене, – сказав я, намагаючись не чути стукоту й не помічати безлічі слідів босих ніг, що грюкали підкутими п'ятами по старій бруківці.

      Буває, бруківку накриють асфальтом, сподіваючись, судячи з усього, замінити минуле майбутнім. Замінити минуле? Значить, воно лякає, не піддається, не стає минулим. Кажуть, у минулого немає умовного способу. Але ж воно може бути суцільним умовним способом. Саме минуле, зведене в абсолют, в захмарно найвищий ступінь, що не може терпіти сьогодення, боїться майбутнього, – ось воно і є тим самим умовним способом, якому поклоняються, яким вгамовують і не можуть вгамувати триваючу спрагу, яка вимагає слідів і стуку. І ще стуку, і ще слідів.

      5

      Моє минуле – інше. Моє минуле – це час, який не минув.

      Я напишу так:

      У тротуарі, що не знає нічого, крім асфальту, була добре помітна лопатка з невідповідним до неї зменшувальним суфіксом.

      – Точніше – забув, – уточнив він. – Минуле буває умовним, але й неминулим, ти ж сам сказав.

      – Дуже непросто зробити так, щоб минуле не минуло і при цьому не заважало майбутньому.

      Щоб минуле, сьогодення і майбутнє не заважали одне одному і одне одного не заперечували.

      Ми увійшли в кафе під трохи вицвілою вивіскою – сиві вусачі солідно вечеряли за дубовим столом.

      – Якщо почне перетворюватися з нашої вини, – зауважив він, ставлячи на дубовий стіл дві тарілки з хінкалі, – стукіт нагадає.

      Босими кованими п'ятами по бруківці. Підкутими п'ятами по колись жовтому полю, босими кованими ногами по річковій, озерній, морській воді, що втрачає блакить, по землі, яка втрачає чорноту.

      Чернь по чорноті – ці слова ніколи не були однокорінними.

      6

      Нам було видно: до маршируючих п'ят прилипли зім'яті, понівечені листки паперу. Незліченні папірці – кожній підкові є що спотворити. На одному з них написано іспанською приблизно так: «Все ковзає, перетворюється, тане, переходить само собою з одного в інше», на іншому – українською: «Чи не зникає відповідь кожного разу з тими, хто спочатку є, а потім – був?..» І багато, багато таких же – інших, але – таких.

      Щоб позбутися слідів – потрібно стерти їх з бруківки та з води.

      Щоб вони не з'явилися знову – не дозволити минулому піти. Не поспішати в майбутній час із неминулого, сором'язливо прикриваючи бруківку асфальтом. Але все ж таки не зводячи минуле в абсолют.

      Віддаючи перевагу