Одного разу…. Ірен Роздобудько

Голлівуді фільму «Будинок з піску та туману» нашого співвітчизника, киянина, Вадима Перельмана.

      А історія була така.

      Вадим мав кудись довго летіти й купив в аеропорту якийсь покетбук. Поки летів – читав і… вирішив знімати за цією книжкою кіно. Познайомився з автором. І далі вже маємо чудовий фільм. Точніше – Голлівуд має. А ми можемо сказати, що він знятий нашим співвітчизником, який, до речі (за його ж словами на Одеському кінофестивалі), не відмовляється позиціонуватися, як режисер з України.

      Казкова історія, чи не так?

      У 2008 році я, як і багато інших моїх колег-письменників, мала кілька виданих книжок.

      Але жоден продюсер із жодної студії не звертався до жодного українського автора. Власне, це ще триває і зараз.

      А тепер переказую зі слів продюсера Юлії Ч. Принаймні так я почула цю історію від неї.

      Редакторка студії (її звали Олена) запропонувала їй почитати якусь книжку якоїсь авторки. Юлія спішила до… аеропорту (!) і тому цю книжку тицьнула в свою сумочку – мовляв, якщо не забуду, почитаю в літаку. Відчуваєте збіги обставин, змодельовані моїм жартівником, «мсьє Паскалем»?

      Отже, пані Юля летіла на Каннський фестиваль і тримала на коліні цю книжку – обкладинкою догори, поки пила принесену стюардесою каву. Поруч із нею сиділа інша пані, котра також летіла на фестиваль. Супутниці знайшли спільні теми й розговорились. Пані мала досить презентабельний вигляд і зналася на кіно, чим викликала повагу співрозмовниці.

      Її погляд випадково впав на коліна пані Юлі, де лежала – обкладинкою догори – книжка…

      – Ось які фільми треба знімати! – сказала та невідома жінка (можливо, вустами мого «мсьє Паскаля»!) і почала із захватом переповідати сюжет.

      На що пані Юлія відповіла:

      – А ми якраз збираємося це знімати!

      Невідома мені пані, з вдячністю обійняла її і – сама того не усвідомлюючи – стала каталізатором рішення, приймати яке вагалася пані Юля.

      Так випадково, у літаку (!) двома жінками, що летіли на Каннський фестиваль, і вирішилася моя доля.

      Через якийсь час, коли я, не відаючи про всі ці колізії ані сном, ані духом, сиділа на роботі, мені зателефонували зі студії.

      Пані Юлія відрекомендувалась, сказала, що прочитала кілька моїх книжок і хоче зустрітися для важливої бесіди.

      Я запитала, у чому її суть.

      – Ви могли б написати сценарій за своєю книгою? – сказала Юлія.

      – Звісно! – оком не змигнувши, відповіла я, втішившись, що розмова відбувається по телефону й пані продюсерка не може бачити моїх брехливих очей.

      Призначили зустріч у кав’ярні неподалік від моєї роботи. І поки до неї залишалося кілька годин, я судомно гортала всі «кіношні» сторінки Інтернету.

      «Семінари з майстерності кінодраматурга», «Деякі риси сучасної кінодраматургії», «Побудова кіносценарію», «Драматургія кіно», «Побудова кінокадру»…

      Ейзенштейн…

      Ромм…

      Довженко…

      Бергман…

      Фелліні…

      Дідро…

      Аристотель…

      Мати