Одного разу…. Ірен Роздобудько

коли вбивають маленьких беззахисних норок, – сказала я. – Але… але якщо так треба, я це зроблю. Долаючи огиду.

      Між іншим, цю огиду я долаю й досі, а «мої» норки все ще бігають засніженими північними рівнинами…

      Інші міфи про «красиве глянсове життя» розвіялися так само швидко.

      Адже я завжди думала, що:

      – у редакціях жіночих глянцевих журналів – суцільні інтриги, соплі-воплі й бабське кодло, яке з ранку до ночі полірує нігті, потім вибирає нові сукні, туфлі та косметику, а ввечері жере ананаси та рябчиків, не вилізаючи з джакузі…

      – усі призи (від авто до кавоварок) – «липові», і отримують їх самі працівники редакції або їхні родичі…

      – всі їздять на «мерсах», постійно змінюють коханців і обідають у дорогих ресторанах…

      І таке інше…

      Все це не так. Принаймні я такого не бачила.

      А головне, згодом я почала отримувати тисячі листів, що починалися словами: «Дорога Іренко!»

      Тепер я впевнена: у кожному місті, містечку чи селищі України є хоча б одна жінка, в якої я можу переночувати.

      Хіба цього мало?…

      …зараз я хочу зізнатися: ці сторінки про «глянсовий світ» – дійсно не з «цієї опери». Зовсім, зовсім не з цієї. Але я мусила втулити їх саме сюди. Зняти питання, як потрапляють «з розбитого човна на бал».

      А тепер почнімо так…

      Хто такий шпрехшталмейстер

      …одного разу, на початку жовтня 1982 року, я сиділа в однокімнатній квартирці, де ми мешкали з мамою, і думала, що життя закінчилося.

      Загалом, таке бувало часто: осінь, дощ (який я, взагалі-то, люблю) і черговий раз відчуття, що життя закінчилося. Саме цієї миті пролунав дзвінок. «Ви не хочете попрацювати в цирку?» – вимовив голос на іншому кінці дроту.

      Це був дзвінок з іншої планети, з іншої цивілізації. Я подумала, що це жарт чи знущання, і хотіла покласти слухавку.

      Але голос пояснив, що мене обрали для цієї важливої місії тому, що членам журі сподобалося, як я читала вірші на обласному конкурсі читців. Це була повна фантасмагорія, адже вірш, який я дійсно там прочитала, був «Реквієм» Ахматової. Чому члени журі (а в його складі чомусь опинився директор цирку!) вирішили, що я здатна відкривати циркову програму в ролі шпрехшталмейстера, досі залишається загадкою.

      Звісно, я відповіла «так» і знову захотіла жити.

      Щоправда, я вагалася, адже знала, що «шпрехшталмейстер» – це такий собі німець із вусами, у чорному сурдуті з білою маніжкою. Я зовсім не була схожа на такого шпрехшталмейстера!

      Проте в цирку мені видали прозору сукню, пакет блискіток і аркуші з надрукованими віршами. Блискітки я мала пришити на сукню, вірші (жахливі, жахливі!) – вивчити напам’ять. На все це мені дали один день. Блискітки я пришивала вночі, дурні вірші зазубрила одразу і вранці пішла на репетицію. Режисер цирку був маленький і миршавий. Він завів мене до кабінету, де сидів товстий клоун (клоунським у нього був лише великий ніс із пап’є-маше, а одягнений він був цілком нормально – у светр та джинси), і одразу дістав третю чарку для коньяку. «Для куражу!» – пояснив він.

      Я випила й одразу відчула,