Одного разу…. Ірен Роздобудько

йшли й махали руками артисти цирку, різнобарвні вогні танцювали на червоному килимі, все крутилося, мов святкова карусель на ярмарку.

      …Я ходила «на роботу» двічі на день – на денну та вечірню вистави. Входила крізь «прохідну», мов своя, у цей затишний і добрий світ. У ньому всі посміхалися і всі несамовито трудилися.

      «Дивись, скільки разів я перевернусь!» – кричали циркові дітлахи, роблячи сальто.

      Вони не сходили з килимків, мов цуценята і, здавалося, ніколи не виходили за межі манежу – їм це було так само нецікаво, як і мені. Силовий жонглер із нереально блакитними дитячими очима соромився свого велетенського тіла, яке всім заважало і скрізь, навіть у їдальню, носив за собою дві чорні гирі. Ліліпутка в оточенні песиків плела скатертину з білих тонких ниток і розповідала, як батько віддав її в цирк-шапіто за ящик горілки. І тепер вона цілком щаслива. Перед тим, як змахнути паличкою, диригент на ім’я Альфред схилявся у якомусь старомодному поклоні, від чого поли його фрака розліталися, наче хвіст ластівки.

      Мене висвітлювало яскраве коло різнобарвного світла…

      Туш…

      Парад-алле…

      «Весь вечір на манежі!..»

      А потім помер черговий генсек…

      Директор викликав мене до кабінету й повідомив, що за таких обставин не можна веселитися і йому наказали прибрати такого дзвінкоголосого «шпреха» і приглушити туш.

      Відрахував мені гроші.

      Подякував і відправив додому.

      Дорогою я зайшла до ювелірного магазину й на всі гроші купила собі перстень. Я не могла жити на них – купувати їжу чи квитки в кіно. Цирк залишився перснем на моїй руці…

      Пізніше я заклала його в ломбарді й не викупила. Навмисне не викупила. Адже «продала цирк» за квиток на літак в один кінець. І це була гідна ціна.

      Але це зовсім інша історія. І поки вона визріває, розповім про інше диво – інше серед інших, не менш важливих для мене.

      Адже все в житті відбувалося випадково.

      Це буде історія про кіно…

      Я зніматимусь у кіно!

      Хто з дівчат не мріє зніматися в кіно?

      Я мріяла.

      Спочатку мені здавалося, що режисери мають знайти мене прямо «на вулиці».

      Мені було сім років, і я навмисно тинялася центральними вулицями Донецька й заглядала в очі кожному чоловіку, хто був хоч трішки схожий на режисера. Такий собі: з шифоновою хусточкою на шиї й ароматом одеколону «Шипр»…

      І очікувала на запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»

      Але вулицями Донецька відомі режисери чомусь не ходили.

      З п’ятого класу я відвідувала дитячу театральну студію. З сьомого почала готуватися до вступу до театрального училища, у восьмому подумала, що училище – це для мене надто дрібно, у дев’ятому вирішила вступати до столичного театрального університету (тоді ще – інституту) імені Карпенка-Карого, а наприкінці десятого твердо й остаточно зрозуміла, що «Карпенко» – має лишитися