Одного разу…. Ірен Роздобудько

з ковбасою…

      Інтерв’ю я взяла, його надрукували в нашій газеті.

      …а потім прийшов карієс! Тобто – безробіття.

      Не пам’ятаю, чи я казала, що наша газета була опозиційна? На стінах, по обидва боки коридору редакції висіли карикатури на діючий уряд. Дуже кумедні! Але розігнали нас нібито зовсім і не за це. Спіймалися ми на іншому: на правді, яка ще не стала загальновідомою. Трохи поясню: нишпорка-кореспондент зі спортивного відділу повідомив, що одного футболіста, гордість нашої футбольної команди, «продали за кордон». Було написано куди саме і за скільки. За «наклеп» (який невдовзі було оприлюднено, як чистісіньку правду) нам присудили такий величезний штраф, від якого засновники збанкрутували, а ми лишилися «на вулиці». За інерцією журналісти ще кілька місяців ходили на роботу, «ганяли чаї» чи щось міцніше, бренькали на гітарі, юрмилися в «курилках», виголошували якісь гасла, мовляв, «ми ще покажемо!», «нас не переможеш!» і намагалися не думати про завтрашній день…

      Але він все ж настав.

      Зібравши нас на останні збори, головний редактор попросив вибачення у громади, жіноча частина якої похлюпала носами, а чоловіча – стиснула кулаки. Редактор доповів, що йому пощастило вибити грошову компенсацію за місяці вимушеного простою і зараз нам її видадуть у касі. До речі, два останніх фактори – вибачення і гроші – дуже підняли рейтинг нашого керівництва в наших очах (потім багато хто з колег працювали під їхнім керівництвом і далі). Адже буває, що журналістів викидають на вулицю просто так, без усяких пояснень, а тим паче – грошової компенсації.

      Ми обмінялися телефонами, поплакали, чоловіки – напилися. Охорона запломбувала кабінети.

      Так 150 людей лишилися на вулиці. Для кожного це означало, що нині він має… 149 конкурентів, котрі кинуться по всіх редакціях міста в пошуках роботи.

      …починалося неймовірно спекотне літо. У чоловіка була зламана нога – одночасно в двох місцях, доньку треба було вивозити кудись на відпочинок, а я сиділа вдома й вирішувала питання: що робити? Тоді я ще гадки не мала про розсилку «резюме», як це робили інші нормальні люди. Дві-три статті я продала в якусь газетку. Отримала по 15 гривень…

      (Розповідь про те, як я два тижні слухняно ходила на телебачення – варто пропустити. Мені нудно писати про це. Там я побачила справжніх небожителів, отруєних червоним оком камери. Відтоді люблю і шаную тих, хто не піддався гіпнозу масової любові, яка минає, щойно тебе виганяють з ефіру. Таких багато. Можливо, пізніше вони з’являться в моїх розповідях… Одне слово, я побачила там дикий бедлам із вічним запитанням: «Що знімаємо сьогодні ввечері?» Швидше за все, я потрапила «не туди», не в ту команду… Попри це, все пов’язане із візуалізацією думок приваблює мене й досі.)

      …одного разу я практично впала у відчай, тобто розслабилась і плюнула на небожителів з височезної споруди телецентру, що в народі зветься олівцем і, як каже моя подруга, дитяча письменниця Леся Воронина, «відпустила ситуацію». Як тільки це сталося – у квартирі пролунав дзвінок.

      Явище доволі типове: щойно ти припиняєш борсатися,