Історія України очима письменників. Сборник

звали Фросенькою та Прісечкою, була вирішена.

      А щодо Франкової пісні, що з'явиться через століття після описуваних тут подій, то в ній і справді все так, як було і в часи Ігоря Святославича – ба, ба ще й раніше. Тут Іван Якович як у воду подивився, – і в наші дні так. І в майбутті теж так буде, і завжди про дівчат радісно-захоплено, щемко-ніжно співатимуть:

      Ой ти, дівчино, ясная зоре!

      Ти мої радощі, ти ж моє горе!

      Шлюб – родинний союз (це за тлумачним словником), співжиття чоловіка з жінкою за взаємною згодою. Але життя є життям і в нього свої – хай і неписані – закони та звичаї. Тому трапляється, що шлюб – співжиття чоловіка й жінки – не завжди укладається за взаємною згодою. Адже є шлюб фіктивний, морганатичний (офіційно невизнаний шлюб особи царського походження з особою нижчого походження, який не давав дітям прав престолонаслідування), меркантильний. Тобто корисливий, шлюб заради вигоди й збагачення.

      А є ще шлюб з політичних мотивів.

      Їй випав останній.

      І на нього її згоди ніхто не питав. Батько в першу чергу. Нікому вона не шлюбувала вірність, а любов прийде до неї вже в шлюбі.

      Її просто поставили до відома: виходиш, мовляв, за такого-то. Так… треба. І вся тут мова.

      Єфросинія була дочкою Галицького князя Ярослава Володимировича, якого на віки прославить «Слово»:

      Гей, Галицький Осмомисле,

      Княже Ярославе! Ти високо угорі

      Сидиш на своєму

      Злотокованім столі,

      Гори Угорські підперши;

      Ти залізними полками

      Путь королеві заступив

      Й Дунаю брами зачинив,

      Метаючи,

      Через хмари тягарами,

      Суди рядиш по Дунаю;

      Скрізь грози твої,

      Всіма сторонами

      Течуть по землі;

      Одчиняєш ти Києву

      Кованії брами;

      Ти стріляєш із отчого

      Золотого столу.

      Десь за землями султани.

      Кончака ти поганого,

      Ти отого кощія

      Стріляй, княже-пане,

      За Руськую землю,

      За Ігоря хороброго

      Сина Святослава,

      Та за його рани!

      Недарма ж Ярослав Володимирович отримав у народі почесне прізвисько Осмомисл. Як визнання його немеркнучого розуму.

      Казали (іноді навіть пошепки, з деяким аж острахом, і Єфросинія тому вірила): князь Ярослав справді знає аж вісім смислів! Що воно таке – знати вісім смислів, вона не відала, але коли дивилася на батька, то таки відчувала деякий острах. Тож для дочки рідний батько був як таїна-потайна – вісім бо смислів знає! Єфросинія його аж трохи боялася. Для батька, мабуть, вже й тайн-загадок більше не існує, коли він знає стільки якихось незбагненних смислів! Мати – хоч і княгиня із знаного роду, – все ж була простою, ясною і зрозумілою, а ось батько-князь – загадка із загадок. У Галицькому князівстві він був не такий як усі, гейби не такий! Бо знав аж вісім смислів