Історія України очима письменників. Сборник

князеві галицькому.

      – Ми – з Новгорода, який Сіверський. Тому й князь наш прозивається новгород-сіверським…

      Де той… Новгород, який ще й сіверський? Чи не на краю світу, бува? В якій глухомані-тмутаракані?

      Свати були від якогось князя на ймення Ігор…

      – Який… Ігор? – кліпала, і сині її очі були повні подиву. Відповіли:

      – Той, котрий сіверський…

      І тієї ж миті вона… проснулась. З ляку, що ті волхви за нею приїхали. Від якогось Ігоря новгород-сіверського, що в якійсь там… у якійсь Тмутаракані. Сказавши при цьому:

      – Готуйся! Твій час настав!

      А вона, проснувшись, обрадувалась, було. Що то всього лише сон. І ні в який Новгород-Сіверський вона їхати не буде. До якогось там Ігоря…

      А вранці – після того сну, – в Галич і справді прибули свати. Три білобороді діди з посохами. В одного, певно, старшого, посох з тризубцем. І прибули, як їй перед тим і снилося, з якогось Новгорода-Сіверського, від якогось тамтешнього князя на ймення Ігор.

      І діди й справді, як їй і снилися, були схожі на вже призабутих на Русі волхвів.

      Тих давніх часів, коли Русь ще Слов'янією звалася, і все, що з нею було, вже тоді сприймалося як передання, як легенди чи міфи, романтичні й незвичайні…

      Батько їй часто й охоче розповідав, як Слов'янія, прабатьківщина їхня, у білому світі з'явилася. У нього був – у скрині з тисового дерева зберігався – давнезний сувій з пергаменту, він врочисто розкривав його і врочисто казав:

      – Се, доню, літопис. Зветься він – «Повість минулих літ». Про те, звідки пішла Руська земля, хто в ній найперший почав княжити, з чого Руська земля стала буть.

      О-о, як в його устах загадково й хвилююче звучало: з чого Руська земля стала буть!..

      – Осьо написано: склав чорноризець Феодосієвого монастиря Печерського. Це в мене один із списків літопису – річ безцінна для всіх нас, русичів.

      Обережно далі розгортав пожовтілий і ледь вже чи не напівзотлілий сувій.

      – Осьо, бачиш, написано: літописець Руський з Богом починаємо. Отче, благослови… Почнемо й ми. Отче, благослови нас.

      І батько починав.

      Єфросинія завмирала в передчутті дива-дивного, казки-сказання. І казка починала текти з батькових уст:

      «Через багато літ сіли слов'яни на Дунаї, де тепер земля угорська і болгарська, від тих слов'ян і розлилися, як весняні води, слов'яни по землі і стали називатися іменами тих місць, на яких вони селилися…»

      В Єфросинії й оченята сяяли, як вона слухала батькову оповідь із того прадавнього, вже старезного пергаментного сувою, що звався «Повість минулих літ». Справ ді-бо – «розлилися, як весняні води, слов'яни по землі…»

      – Тату, таточку, це ж така ліпота! – захоплено вигукувала.

      – Ти ж моя слов'яночка, – ласкаво казав їй батько-князь і так же ласкаво, але поетично і якось загадково, а тому хвилююче розповідав їй про тих слов'ян, що звалися полянами й сіли по Дніпру, про древлян, які в лісах жили, дреговичів між Прип'яттю і Двіною, про полочан, кривичів з верхів'я Волги, про