Історія України очима письменників. Сборник

до мене, я тебе погрію…»). Особливо любила весняне сонечко. А літнє – так над усе. Великою сонцелюбкою була. Часто зверталася до сонечка із замовлянням:

      – Добрий день тобі, сонечко яснеє! Бо святе ти, ясне і прекрасне, чисте, величне й поважне, ти освіщаєш гори і долини, і високії могили – освіти мене, рабу Божу Єфросинію, перед усім миром – добротою, красотою, любощами й милощами: щоб не було ні любішої, ні милішої од раби Божої нарожденної, молитвяної Єфросинії. Як ти ясне, величне, прекрасне, щоб і я така ясна була, велична й прекрасна перед усім миром християнським. Навіки-віків – амінь!

      Про місяченько часто любила співати: «Ой не світи, місяченьку, // Не світи нікому, // Тільки світи миленькому, // Як іде додому!»

      Батько якось почув цю її пісню, розсердився:

      – Про якого ти… миленького виспівуєш?! Гляди, як назнала – покараю, хоч ти й дочка мені. Миленького я сам тобі знайду. І сам виберу.

      А Єфросинія, трохи посумувавши од батькової погрози знайти їй милого, по хвилі вже й співала собі:

      Світи йому ранесенько

      Та й розганяй хмари,

      А як же він іншу має,

      То зайди за хмари!..

      Батько таки виконає свою погрозу – знайде їй миленького…

      Чим Ігоря Сіверського привабила донька Ярослава Осмомисла з далекого Галицького князівства, що він чи не через усю Русь послав до неї сватів?

      Вочевидь, коли б це діялося в часи Івана Франка, Ігор Святослав ич відповів би словами його пісні… Власне, проспівав би Каменяреву «Ой ти, дівчино, з горіха зерня». Зокрема, рядки: «Чом твої очі сяють тим чаром, // Що то запалює серце пожаром…» Запитуючи, сам би дивувався, бо відповіді на це запитання ні тоді, ні тепер – не має.

      І думаючи про Єфросинію з Галича, або й розказуючи про неї, Ігор Святослав ич неодмінно б підкріплював свою розповідь Франковою піснею, що створена наче про неї, про Єфросинію галицьку:

      Ой тії очі, темніші ночі,

      Хто в них задивиться, й сонця не схоче!

      І чом твій усміх – для мене скрута,

      Серце бентежить, як буря люта?

      Ой ти, дівчино, ясная зоре,

      Ти мої радощі, ти ж моє горе!

      Але в ті часи пісні Каменяра «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» не було, хоч дівчина така – з горіха зерня, що декому здавалася колючішою терня, про яку казали, що вона чиєсь горе і чиясь ясная зоря – була. (Такі дівчата у всі епохи були, є і у всі майбутні віки будуть.) Єфросинія – зіронька ясная…

      Але хоч як би нас не тягло до лірики, аби передати, як був закоханий сіверський князь у галицьку княгиню, та все ж мусимо вдатися до прози: до одруження вони не зустрічалися. Єфросинія Галицька-Осмомисл і він, Ігор Святославич, Сіверський князь.

      Як вона про нього нічого не чула, так і він про неї…

      Ні, він про неї чув. Власне, від карпатських гостей-купців якось почув. Коли ті приїздили до Новгорода-Сіверського зі своїми товарами. А почувши – що вона княгиня, як та зоря ясная, – зненацька вирішив: