Три мушкетери. Александр Дюма

він, – трохи ніяковіючи, спитала пані Бонасьє, – про причину цього викрадення?

      – Мені здалося, він підозрює, що тут пахне політикою.

      – Спочатку і в мене були такі підозри, але зараз я в цьому переконана. Отже, він ні хвилини не сумнівався в моїй порядності, мій любий пан Бонасьє?

      – Що ви, пані! Він дуже пишався тим, що в нього така мудра дружина, яка до того ж безтямно його кохає.

      І знову тінь посмішки торкнулася рожевих губок цієї чарівної молодої жінки.

      – Але як вам пощастило втекти? – вів далі д’Артаньян.

      – Сьогодні вранці мені стала зрозумілою причина мого викрадення, тому я, скориставшись тим, що на якусь мить лишилася сама, за допомогою простирадл спустилася з вікна і втекла. Я подумала, що мій чоловік має бути вдома, отож поспішила сюди.

      – Сподівалися, що він захистить вас?

      – О ні! Мій бідолашний чоловік! Я знала, що він не здатен захистити мене. Але він міг бути нам корисний в іншому, тому я хотіла його попередити.

      – Про що?

      – Ні, це чужа таємниця! Я не можу вам її розкрити.

      – Пані, – сказав д’Артаньян, – прошу вибачити, хоч я і гвардієць, але закликаю вас до обережності: мені здається, що тут нам узагалі не варто звіряти один одному якісь таємниці. Люди, яких я примусив тікати, невдовзі повернуться з підмогою. Якщо вони застануть нас тут, ми загинули. Я, правда, послав слугу попередити трьох моїх друзів, але хтозна, чи вони зараз удома…

      – Так-так, ваша правда! – перелякано вигукнула пані Бонасьє. – Тікаймо, нам треба мерщій сховатися!

      З цими словами вона схопила д’Артаньяна за руку й потягла його до виходу.

      – Але ж куди тікати? – вирвалося в д’Артаньяна. – Де ми можемо сховатися?

      – Подалі від цього будинку! Потім видно буде.

      І молоді люди, навіть не зачинивши за собою двері, швидко спустилися по вулиці Гробарів, звернули на Королівський Рів і зупинилися тільки біля площі Сен-Сюльпіс.

      – І що нам робити тепер? – спитав д’Артаньян. – Куди мені вас провести?

      – Навіть не знаю, що сказати… – відповіла пані Бонасьє. – Правду кажучи, я хотіла через свого чоловіка побачитися з паном де Ля Портом і розпитати його про те, що насправді сталося в Луврі за останні три дні та чи безпечно мені там з’являтися.

      – Я сам можу піти і покликати пана де Ля Порта, – запропонував д’Артаньян.

      – Так, але, на лихо, річ ось у чому: пана Бонасьє знають у Луврі, і його пропустили б, а вас не знають і тому вам не відчинять.

      – То й що, пані? – заперечив д’Артаньян. – Біля якого-небудь входу до Лувру напевно є відданий вам воротар, і варто лише сказати йому умовне слово…

      Пані Бонасьє пильно глянула на юнака.

      – А якщо я скажу вам це слово, – видихнула вона, – чи обіцяєте ви забути його відразу, як тільки скористаєтеся ним?

      – Клянуся честю дворянина! – вигукнув д’Артаньян тоном, який не допускав жодних сумнівів у щирості його слів.

      – Гаразд, я вам вірю. Ви, здається, чесний юнак. До того ж від вашої відданості, можливо, залежить ваше