Три мушкетери. Александр Дюма

вас за цією справою, можу вас запевнити – ми не стали б вам заважати. А тому дайте нам спокій і на дурничку матимете втіху спостерігати за нашим поєдинком.

      – Панове, – заперечив де Жуссак, – на превеликий жаль, мушу сказати вам, що це неможливо. Наш обов’язок – понад усе. Вкладіть свої шпаги у піхви і рушайте за нами.

      – Добродію, – сказав Араміс, передражнюючи де Жуссака, – ми з превеликим задоволенням пристали б на вашу люб’язну пропозицію, коли б це залежало від нас. Але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це. Тож ідіть своєю дорогою, і то найкраще, що ви можете зробити.

      Ці кпини роздратували Жуссака.

      – Якщо ви не скоритеся, – вигукнув він, – ми будемо змушені арештувати вас!

      – Ïх п’ятеро, – стиха зауважив Атос, – а нас тільки троє. Ми знову зазнаємо поразки, і цього разу нам доведеться накласти тут своїми головами, бо кажу вам: переможений, я не з’явлюся перед капітаном.

      Атос, Портос і Араміс миттю стали один до одного, а де Жуссак тим часом шикував своїх солдатів.

      Цієї миті було досить, щоб д’Артаньян прийняв рішення. Сталася одна з тих подій, які визначають подальше життя людини. Д’Артаньян стояв перед дилемою: король або кардинал, і, зробивши вибір, він уже не зможе звернути з обраного шляху. Схрестити шпаги з гвардійцями – означало порушити закон, а отже, ризикувати життям, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Саме така перспектива відкривалася перед юнаком. Слід сказати, що д’Артаньян анітрохи не вагався, і це робить йому честь. Обернувшись до Атоса та його друзів, він сказав:

      – Панове, дозвольте мені дещо додати до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але, по-моєму, нас четверо.

      – Але ж ви не мушкетер, – заперечив Портос.

      – Це правда, – відповів д’Артаньян, – на мені немає мундира мушкетера, але я душею мушкетер. Серце моє – серце мушкетера. Я відчуваю це, і саме це почуття спонукає мене до дій.

      – Відійдіть, юначе! – гукнув де Жуссак, який з рухів і виразу обличчя д’Артаньяна, певно, здогадався про його наміри. – Ви можете йти, ми не заперечуємо. Рятуйте свою шкуру, і якнайшвидше.

      Але д’Артаньян залишився на місці.

      – Ви таки славний юнак, – сказав Атос, потискуючи йому руку.

      – Ну ж бо, зважуйтесь на щось! – знову нагадав про себе де Жуссак.

      – Авжеж, давайте щось робити, – сказали в один голос Портос і Араміс.

      – Цей юнак – сама шляхетність, – мовив Атос.

      Цієї миті всі троє подумали про молодість д’Артаньяна: вони розуміли, що його недосвідченість може коштувати йому життя.

      – Нас буде тільки троє, до того ж один поранений, а один майже дитина, і все-таки скажуть, що нас було четверо.

      – Хай і так, але ж не здаватися!.. – вигукнув Портос.

      – Ні в якому разі, – підтримав його Атос.

      Д’Артаньян нарешті зрозумів причину їхньої нерішучості.

      – Панове, – сказав він, – випробуйте мене, і присягаюся честю, що я не піду звідси, якщо нас переможуть!

      – Як