Три мушкетери. Александр Дюма

де Комбале, а треті відразу домовлялися зробити якусь капость пажам і гвардійцям кардинала, – усе це здавалося д’Артаньянові неймовірним і жахливим.

      Проте коли в цих ущипливих жартах і глузливих куплетах про кардинала випадково згадувалось ім’я короля, то здавалося, ніби хтось одразу встромляє кляп у ці глумливі вуста. Присутні починали озиратися, мовби побоюючись, що їхні слова можуть почути за стіною в кабінеті пана де Тревіля. Але за мить чиясь репліка знову зачіпала його високопреосвященство, голоси знову лунали на повну силу, і жоден учинок кардинала не лишався без дошкульних коментарів.

      «Цих людей, – з жахом подумав д’Артаньян, – напевно кинуть до Бастилії або повісять. А разом з ними й мене, бо приєднають до їхніх спільників тільки за те, що я чув усі ці розмови. Що сказав би мій батько, який так палко радив мені поважати кардинала, коли б довідався, що я потрапив у товариство людей, для яких немає нічого святого!»

      Неважко здогадатися, що д’Артаньян не наважувався взяти участь у розмові. Він тільки дивився обома, на всі вуха слухав, напружуючи свої п’ять почуттів, аби нічого не пропустити. Хоч як би він довіряв батьковим рекомендаціям, молодий гасконець відчував, що за вдачею своєю він схильний скоріше схвалювати, ніж піддавати осуду нечувані речі, що відбувалися навколо.

      А що д’Артаньян був білою вороною серед цієї юрби прибічників пана де Тревіля і його вперше бачили тут, до нього відразу підійшли довідатися про мету його приходу. У відповідь д’Артаньян скромно відрекомендувався і, назвавшись земляком пана де Тревіля, попросив слугу, який підійшов до нього з цим запитанням, поклопотатися перед паном де Тревілем про невеличку аудієнцію для нього. Слуга люб’язно пообіцяв передати його прохання, щойно трапиться слушна нагода.

      Трохи оговтавшись від побаченого й почутого, д’Артаньян міг тепер спокійно роздивитися вбрання та обличчя присутніх.

      Посеред найгамірнішого гурту гордовито стояв високий мушкетер у досить незвичному костюмі, до якого й була прикута загальна увага. На ньому був не мундир, носити який, між іншим, було не обов’язково в ті часи – часи меншої свободи, але більшої незалежності, – а у світло-блакитному, зовсім вицвілому й добряче потертому камзолі, на якому красувалася гаптована золотом перев’язь, що вигравала всіма барвами веселки. Довгий плащ з червоного оксамиту вільно спадав з його плечей, даючи змогу тільки попереду розгледіти розкішну перев’язь, на якій висіла велетенського розміру шпага.

      Цей мушкетер щойно змінився з караулу і скаржився на застуду, час від часу підтверджуючи це глухим покашлюванням. Саме застуда змусила його вдягнути плащ, як він пояснював, погордливо поглядаючи на присутніх і недбало підкручуючи вус, поки ті захоплено милувалися з гаптованої золотом перев’язі, і особливо – д’Артаньян.

      – А що ж ви хотіли, – казав мушкетер, – така тепер мода. Це, звичайно, страшенно дорого, я й сам розумію, але