Марія. Улас Самчук

та брови чорніють, та кучері, що вибиваються з-під вельона. Гнат сухий і суворий. Обоє тримають воскові свічки.

      – І ти, невісто, нарицаєма Марія, будеш ли вірною мужу своєму Ігнатію? – питає священик.

      Марія ледь помітно кивнула головою, а з тремтячих уст вирвалося – так. Свічки горіли рівно, ні одна не згасла. Коли відходила, молода, як годиться, зачепила ногою рушничок, на якому стояла, і відволікла його до порога, щоб щастя не лишилося стояти.

      А від шлюбу їхали вже разом на Гнатовій підводі. Кілька разів дорогою перепиняли їх снопом жита, хлібом та сіллю. Гнат брав на віз снопа і частував горілкою перепинщиків. Дома в Домахи зустріли молодих святими образами та хлібом. Благословляли, молоді цілували образи і руки батьків, входили до хати і відразу за стіл, бо від самого раня нічого не їли. Не годиться ж перед шлюбом їсти.

      У великій світлиці довгі понакривані столи. Навколо понасідало гостей. Всі голодні. Подають страви. Спочатку тихо та врочисто, але згодом, коли вихилили по одній-другій чарчині, настрій швидко міняється. Загомоніли, заспівали. Музики в цей час на дворі для парубків та дівчат грають. Там, чути, витанцьовують молоді гості, яким не годиться за столом зі старими бути.

      Марія сумна. Їла мало, не пила зовсім. Гнат, як міг, припрошував, підкладав їй, що видавалося йому смачнішим, годував цукерками, як дитину. Але вона все-таки сумна. Думала ввесь час про Корнія. В душі чула неспокій. Здаралося, страшний учинила гріх. Боялася кари за зломану присягу бути вірною до смерті. Але ж де він? Ну, чому нічого не написав, ні одної вісточки не дав про себе. Пішов і ніби в воду канув. Де він?

      В очах картини і картини. Як побачила його того вечора, як обняв її, сміливо, певно обняв… Його блискучі сині очі, його кучері… «Ах, Боже, Боже!» – виривається тяжке зітхання.

      – Що тобі, Маріє? Чого сумна? Їж, люба! Візьми ось цей кусник… Ні, ось цей… Це найкращий. Та випий що-небудь. Ось слив’яночка яка солодка, як мед, густа…

      – Дякую, Гнате. Нічого… Ні, ні… Мені нічого. Мені добре. Не хочеться їсти, не голодна…

      Ні, думає Марія, він не такий уже дуже поганий. Він добрий і щирий. Не говіркий, але Боже… Не всі ж мають бути говіркими. Якось звикне, полюбиться, забудеться. Що ж, коли доля така. Видно, проти долі не підеш… Коли б він трохи певнішим був… Як той. Той сміло йшов, а цей скрадаючись. Той нічого не носив, не купував. Навіть хотіла, щоб щось купив. Ні. Брав її, як свою, і цілував, і сміявся. Цей же і цукерки, і хустку… Якось підкрадається, мовчить і вичікує… Але і цей сильний. Марія чує його силу. Сила його у витривалості, у терпеливості.

      Марія роздумує, а на хаті розлягаються пісні. Свахи, дружки, світилки гармидер підняли, що нічого, крім них, не чути. Розчервонілися, очі всім горять. Рвуться з-за столу і швидко в танець.

      Коли дійшло до перепою, Мартин підкреслено кинув на таріль золотий п’ятикарбованець та заявив:

      – Дарую тобі, Маріє, ці гроші на шастя, дві десятини на розжиття та корову на розплід!..

      Піднесена і врочисто-чиста, Марія приймала свої дари, цілувала кожного в уста, а Мартина, схилилася