Марія. Улас Самчук

пляшку на стіл і розложився на лаві коло подушок. Підскочила Юхимова Ганна, та сама, що воли та корови має, та, що двома решетами нараз висіває. Перш усього шапку забрала і заховала, щоб, бува, не втік. Опісля сіла коло нього і защебетала.

      Прийшли музики і гуртом вринули парубки. Цимбали брязнули, заянчала скрипка, забубонів бубон. По хаті закрутилися пари, дівки спідницями розвівають.

      Гнат, поки що понурий і суворий. Не танцює, бо не може.

      – А ти ж, Ганно, чому не танцюєш? Танцюй.

      – Та ти ж знаєш, що я ніколи не танцюю.

      – Цього, признатись, не знав.

      – Ти ще багато чого не знав. Ти й не знав, як мені приємно з тобою посидіти отут. Подушки такі м’які. А чого ти посумнів? Не сумуй. Кинь лихом об землю. Перемелеться – мука буде.

      Ганна вища від Гната. Вона навмисне не стає коло нього, щоб не було помітно. Не личить бути жінці вищою від чоловіка. Гнат знає не також, і як погано на душі. Принаймні чимсь залити це.

      Підійшов до столу і вихилив кілька чарок. Думав розвеселиться, але посумнів ще гірше. Гляне на Ганну, пригадає Марію, порівняє і хочеться кричати з розпуки.

      А може ще вона прийде? А може якраз? Іскорка надії все-таки жевріла, і не хотілося її гасити. Але минала година за годиною, а її нема. Не прийде!

      Нарешті відтанцювали і пора до вечері братися. Ганна залишила сумного Гната і пішла помагати застеляти стіл та носити страви. Хлопці тимчасом скупчилися коло порога і сиплють «оброку». Один сидить з шапкою на колінах, другий нахиляється і ховає в шапці очі. Руки викладає назад, і по них, хто хоче, періщить. Той, що лягає, має відгадати, хто вдарив. Відгадає – гаразд. Тягне винного лягати.

      Не відгадає – будь ласка, лягай ще. Реготу, захоплення…

      Господи!..

      В той час позіхнули двері, і увійшов чужий хлопець з-за яру. Увійшов, сказав – добрий вечір – і засоромився.

      Так багато людей, став коло порога і роздивляється, когось шукає.

      – Тобі, Андрію, кого? – питають.

      Андрій не має часу відповідати. Він уже помітив того, за ким прийшов. Он Гнат, і Андрій просто до нього.

      – Маю вам щось сказати. Вийдім надвір.

      – А що там такого приніс таємственного? – ніби пручається ще Гнат, хоч у душу стрельнуло щось підбадьорююче.

      Зірвався і пішов за хлопцем.

      – Марія послала сказати, щоб ви прийшли до неї, – мне шапку Андрій.

      Гнат, почувши таке, готовий підстрибнути під зорі. Але не личить відразу ставити на показ своє захоплення. Натягнув байдужість та повагу і:

      – А вона ж де?

      – Та дома таки. У баби Домахи. Там також колоду котять. – О, Андрій і висловлювався не по-простацьки.

      – Побачу. Може зайду.

      Андрій пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки не проковтнула його темрява, і вернувся до хати.

      Став коло порога і піднявся на рівній нозі. На цілу голову повищав. Він тепер, чого доброго, і в хаті не зміститься. Музикам кинув двадцятку, і ті шкварнули.

      – Танцюєш, Гнате? Їйбогу, хлопці, Гнат танцює!.. От так-так!

      – Танцюю!