Марія. Улас Самчук

Душно стає Гнатові.

      Підходить до Домашиної хати, не молодик він, а серце броварії виробляє. Не вгамувати його, не втримати. У всіх вікнах просторої мурованої хати світло. Вештаються люди, чути музики, спів, гармидер. Зупинився, відсапнув, зняв шапку і підправив чуба.

      Підняв голову, випнув черево і сміливо вперед. Увійшов таки… Не встиг через поріг, а до нього Домаха:

      – А, добривечір! З Водохрищами будь здоров, голубе! А чого-то ти нас забув? А чого так пізно? Прошу, прошу! Заходь…

      Гнат прямує до столу і виймає одну за одною пляшки. Коло столу сам Мартин з хутора і його син Роман.

      – На свята зі шкіл приїхали? – запитав його Гнат.

      Треба ж ученим наперед віддати шану. Це Гнат добре розуміє. Не вперше між людьми.

      Мартин місце коло себе робить.

      – Сідай, Гнате. – Налий чарку… Випий та закуси… А на другу ж як? Ну-ну, перехили й на другу. Диви, ми вже тут і по десятій хильнули. Де так забарився?

      Вихилив і другу. Божу Трійцю довелося також ушанувати. З’явилася розчервоніла Марія. Від несподіванки Гнат мало не оскандалив себе. З’явилася й засліпила. Язик не повертається, вся кров кинулася в лице. А їй смішно. Стоїть і сміється. Ох, ті бісові очі! Огні!..

      – Не думала, що ти такий прошений. Знав же, що в нас колодка, а оминув…

      Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя, Мартин умішався.

      – А у вас, мабуть, і помолотили?

      – Та ніби вже…

      – А я от ніяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвіт і нічого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так…

      – У нас, – вставляє Гнат, – слава Богу, нічого було, та продали, бачте, так к бісовій матері. За безцін восени віддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошиків.

      – Кінчали покої? – з підсміхом Мартин.

      – Ет, які там покої. От хатчина така собі…

      – Тепла? Не мокріють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла.

      – Ми в кути добру цеглу дали і хундамент перелили смолою.

      – Це добре. А мої, різало ма, не догадалися…

      Далі пішло про худобу, коні. Мартин похвалив Кухарчуківських жеребців. Такі коники хоч під губернатора. А тимчасом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинці, голубці… Доходило до каші, і Гнат почав бастувати. Не йде далі. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також не мало. Гнат почав досить гамірно підпускати свої дотепи. Почав і до Марії підлабузнюватись та бісики в усмішках підшивати дівці. Музики тнули свою: «свині в ріпі, свині в ріпі, ой годино моя!» Парубки з дівчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дівочі хустинки не встигають обтирати піт.

      Гнат тримається бундючно. Хотів піймати на самоті Марію і два рази вже виходив на двір. У темних сінях таки нарешті наткнувся на неї. Не пручалася і не тікала. Навіть за руку взяла, а Гнатові здається, що йому всі царства на світі подаровано, що він багатий ніби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоїш і дивишся та ще дихаєш. А думав – усе скажеш. От тобі й скажеш…

      – Де-то волочився? –