Марія. Улас Самчук

ло голод і голосно про це нагадувало.

      Коли ж її тепла і радісна мати, селянка Оксана, виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеко відчувала їх, моргала устечками й намагалась продерти свої майбутні оченята. Оксана, розуміється, допомагала їй, прикладала груди до того місця, яке пізніше звалося устами, і дві ніжні теплі рожеві пелюсточки дружньо обнімали їх.

      Прорвалося і полилося молоко, Оксана, з Марією в пелені, сиділа трохи нахилившись, лівою рукою притримувала крихітну людинку, правою допомагала грудям виконувати їх призначення. Голова її похилена направо, очі спущені й закриті довгими повіками, а уста стулені в легку й прозору усмішку.

      Оксана з побожним здивуванням подивляла свою першу мрію, яка – ось дивіться – жива репетлива дійсність і ім’я їй Марія. У неї личко, справжнє рожевеньке з білим мачком на крихітному носику й червоними плямками yа щічках. У неї будуть оченята. Так. Будуть оченята, і вони бачитимуть. У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів’ється, розцвіте й пізнає добро і зло.

      Знутра рветься й затримується на половині зітхання радості і разом остраху, що груди їй ще не досить прибули.

      Але боятися зовсім не було причини. Груди їй, повірте, вже давно прибули. Вони повні, набряклі, задавакуваті. Коли пелюстки Маріїних уст торкалися їх ягідок, вони проривалися джерелом молока, і Марія пила з насолодою та щирим завзяттям, властивим справжньому борцеві за існування. В її жили вливалися нові червоно-бадьорі частинки життя, яке з неймовірною майстерністю будувало клітинки, розтинало їх, ліпило чудесні вибагливі форми вінця творіння. Творилися великі таємниці, і першою з них було прозріння очей і пізнання сонячного світла.

      Була весна, цвіли дерева, кричали птахи, парувала пітна чорна земля.

      Пізніше щодня сходило сонце і щодня заходило. Цвіт опадав, сіявся легким пухом, торкався землі і стлівав. На гілках зав’язувалися зелепухи, обтрушували ознаки зародження, більшали і квапилися дозріти.

      Сонце ввесь час працювало. Засилало зливу, наганяло пелехаті хмари, бризкало, грюкотіло та ставило від краю до краю семибарвну веселку. Зелений лист тоді обтяжений прозорими краплями, китяги недоспілих яблук оздоблені рубінами, топазами, аметистами. Похилені лани пшениці зводять спини ніби ченці по довгій молитві.

      Земля повертає боки. Вишні, черешні набули властивих барв, барв крові та сонячного променя. Вони прозорі криштально. Яблука, сливи й виноград налилися соками і також прозорі. Пити й п’яніти хочеться. Ліси загорілись пожежею, горіли незгораємо. Полум’яні язики відривалися від гілок, поволі спадали до землі й кричали під ногами.

      А опісля озивалася північ. Великий віз сточувався далеко вниз, зорі чітко кришталіли на сталевому небосхилі. Корчилася сердитим кулаком земля і натягала м’яку білу рукавицю.

      Маленька Марія йшла вже з життям. Нераз прокинеться зі сну, нап’ється з материного лона пахучого напою і наповняється радістю… Белькоче, підіймає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, а руками ловить щось настирливе перед очима. Стільки праці, простору. Таке чудове й смачне молоко!.. І як, скажіть, не белькотати й не слинити від радості?..

II.

      І так Марії пішов шостий рік. Її голівка вкрилася чорними м’якими кучерями, оченята горіли кусниками полірованого антрациту. Батька кликала татом, матір – мамою. Любила це робити безупинно. Але мати її в той час застудилася й дістала страшну хворобу. Кашляла, хапалася за груди. Ті пишні, колись повні молока, груди зів’яли тепер і висохли.

      Батько працював у каменоломах. Тоді починали будувати будинки з каменю, і батько не вилазив із скелі. Він мав велику бороду і вуса. Прийде ввечері натомлений додому, скине мокре взуття, сяде коло столу і жує кусень хліба або картоплю «з мундірами». Марія відразу коло нього.

      – Тату!..

      – А що, доню?

      – Мозна до вас на луці?..

      – Ну, ходи, ходи…

      Вмоститься «на луці» і що ж?.. Отак сидіти спокійно і слухати, як тато дихає, дивитися, як поволі жує, як ворушиться його борода і моргають вуса? О, ні! Нащо ж тоді ті вуса і та борода такі великі й такі м’які? Так і просяться запустити в них рученята і потягати як слід. І Марія береться за свою працю. Що їй до того, що тато втомлений. Він крутить головою і мовчить, ніби зовсім нічого не зауважує. Сильний тато, добрий тато. Марія горда таким татом, бо такого тата немає в усьому світі.

      І одного вечора тато довго не вертався з праці.

      – Мамо! Де наш тато так довго?..

      – Хіба я знаю, де він так довго. Нема й нема. Він б’є камінь…

      Надворі вигуки й гармидер. Мати вибігла й заголосила. Марія зовсім не знала, чого мати вибігла й заголосила. Відчинилися двері, і в хату купою ринули засипані кам’яним пилом, у замерзлих постолах та чоботях, люди. Вони двигали щось, внесли всередину і поклали на лаві.

      Марії робиться страшно, і вона починає плакати. Забилася в кут на запічку, ніхто на неї не зважає, горнеться до стіни. Мама стає на коліна коло лави і так голосить, аж моторошно. А скрізь повно чужих людей. І на лавах,