Колискова для Софії. Нина Фиалко

у тебе порожній, каструлі помиті. Ти вдома не харчуєшся? – гнівно запитала Ольга, заглянувши по закутках кухні. Вони від обіду нічого з донькою не їли й надіялися повечеряти в батька.

      – Відвари макаронів, а тушковане м’ясо зараз я тобі знайду, воно десь тут, на нижній полиці, – заметушився Петро. – Я ж не знав, що ви приїдете…

      Після вечері дівчинку вклали спати, а Ольга взялася розкладати в шафі свої речі. Петро здогадався, що дочка повернулася назавжди.

      – Може, поясниш мені свою несподівану з’яву?

      – Мій Максик помер від передозування наркотиків… – повідомила вона без найменшого жалю і попередила: – Якщо почнеш дорікати мені, то нічого не розкажу.

      – Я здогадувався, що це чимось подібним закінчиться, але не думав, що так скоро. Ти також уживаєш наркоту?

      – Пробувала, але під час вагітності зупинилася і тепер боюся повторити долю Максика…

      Петрові не одне запитання висіло на язиці, але сьогодні поставити їх не наважився. Боявся, щоб не зірвалась і знову кудись не втекла.

      – Лягаймо спати! Ранок вечора мудріший, – тихо мовив він, даючи зрозуміти, що допиту сьогодні не буде.

      Уранці, коли більшість людей іще ніжиться в ліжку, Петро підхопився й одразу ж згадав, що він у хаті не один. Навшпиньки пробіг на кухню з наміром перед роботою чаю випити. Цукру в цукорниці на денці, хліба нема. Висунув шухляду, де зазвичай лежали гроші, вийняв останню двадцятку. Поклав її на стіл, а сам вдягнувся і тихо зачинив за собою вхідні двері.

      У душі кипів гнів на керівництво, яке невчасно видавало платню; на себе, що бездумно залишав зароблене в пивбарі з товаришем. Побачивши вчора внучку, не міг досі заспокоїтися. Здогадувавсь, яке в дитини було життя біля батька-наркомана. Не встиг запитати, скільки їй років. Оля пішла з дому сім років тому, а дитині на вигляд не більше п’яти. Відразу згадав Машу. Саме її допомога знадобилася б їм усім.

      Побачивши на прохідній заводу начальника, Петро вийшов йому навперейми. Залишати робоче місце не мав права, а зловити його в обідню пору не вдасться.

      – Що трапилося, Миколайовичу, чому такий схвильований? – запитав начальник і на мить зупинився. – Знову грошей треба?

      – Я ж чужого не прошу. Донька з внучкою повернулися додому, а в мене в холодильнику вітер свище. Соромно дідові перед онучам! – ледь не плачучи, лементів Петро.

      – Гаразд. Зайдеш до касирки, – кинув на ходу начальник і, вдаючи поважного пана, рушив до адміністративного корпусу.

      Утішений робітник на знак подяки схилив голову, а подумки мовив: «Гнида!» Повернення доньки додому вселило йому надію, що можна буде й дружину повернути. Скільки вечорів він провів у роздумах про своє колишнє життя – один Бог знає. Картався, що власні амбіції поставив вище за сім’ю. Він не переставав любити Олю навіть після того, як вона відмовилася з ним спілкуватися. Поступово дійшов висновку, що не має значення, із чийого сімені зародилося життя. Тепер був вдячний долі, що подарувала йому можливість відчути