Вовча сить. Марина и Сергей Дяченко

Застоялися в стайні – може початися заколот…

      Сулейман слухав візира неуважно. Раптом скочив:

      – Я подумаю над цим.

      Візир задоволено усміхнувся. Але потім султан сказав зовсім не те, що хотів почути старий державник: – Скажи їй, що я прийду ввечері!

      Ахмед-паша тільки похитав головою.

      Рішучим кроком ішов султан коридором гарему. Двері кімнати Махідевран були відчинені. Він побачив її, напружено-пихату, затримався на мить, проминув і зупинився перед іншими дверима.

      Настуня вишивала український візерунок. Встала, вклонилася султану. Рівно, спокійно, з повагою.

      Повелитель світу був уражений. Перед ним стояла зовсім інша Роксолана – та, яку він іще не знав. На ній уже не було сірої одежі невільниці, яка приховувала її красу. Крізь тонкий і білий, як сніг, муслін просвічувало її рожеве молоде тіло. Накинутий на плечі плащ, підшитий дорогим адамаском, спадав до маленьких ніжок, узутих у туфлі з білого шовку. На грудях красувалося прекрасне намисто з біло-матових перлів, а на золотистому волоссі білий шовковий тюрбан на турецький лад. На ньому урочисто виблискував дорогоцінний алмаз. Вигляд мала Настя в цьому вбранні, як справжня султанша…

      Але найбільше враження справляла вона сама. Чимось теплим, радісним, живим віяло від її спокійного обличчя. І Сулейман розгубився… Нарешті сказав:

      – Ти зібрана на вихід?

      – Так. Може, підемо в парк?

      Чудова тиша ночі панувала у величному парку Дері-Сеалет. Над кронами столітніх дерев тихо плив місяць у безмежну далину. І яскраво світив дівчині з неба рідний Чумацький Шлях.

      Настя зірвала гілку жасмину з куща і подала її султанові. І сказала тихо:

      – Хочу подякувати тобі за новий одяг. Він такий красивий! А це так приємно хоча б на короткий час мати гарний одяг…

      – Чому на короткий час? – запитав султан, подякувавши поглядом за квіти.

      – Тому що я рабиня. Невільниць одягають і роздягають по велінню їхнього володаря…

      Засміялася так природно і весело, нібито хотіла сказати: «Але я готова до цього…». Схвильований султан відкинув її плащ і взяв за руку:

      – Що б ти робила, якби стала моєю дружиною?

      – Я перед цим попросила б скасувати одну заборону…

      – Яку?

      – У вас справами займаються тільки чоловіки. А я б хотіла будувати, багато будувати.

      – Перший раз таке чую від жінки… – зацікавився султан. – І що б ти будувала?

      – Спочатку я побудувала б великий імарет, кухню для убогих.

      – А потім? – дивувався султан. Дійшли до берега Мармурового моря, де виблискувала місячна доріжка.

      – Потім наказала б побудувати велику лікарню…

      – Дуже добре! А потім?

      Подивилась у його палкі очі й повільно мовила:

      – Але найбільше грошей вжила б для нещасних.

      – Правильно. Але хто ж вони?

      – Це ті, які мусять жити в тімархане, в будинку для душевнохворих…

      Молодий Сулейман розчулено пригорнув її до себе. Але Настя вивільнилася.

      – Поглянь