Міра людини. Марко Мальвальди

нічний горщик, то це якось зводить усю характеристику на ніц. На жаль, саме тоді, коли літній пан посол прямував до палацу Карманьйола для участі в музичному вечорі, який проводили щовівторка в салоні Чечілії Ґаллерані, він став мішенню якогось недоумка, що без зайвого мудрування спорожнив горщика просто з вікна без звичного «Бережися!», яким цю дію супроводжували вихованіші містяни, щоб застерегти перехожих від небажаного обливання нечистотами.

      – Та годі вам, пане посол, годі вже, не переймайтеся так! – Чечілія Ґаллерані кивнула, і одна з придворних дам, які чекали в глибині зали, підійшла до них зі вдаваною невимушеністю. – Проведіть пана посла Тротті до кімнати в західному крилі й надайте йому всю необхідну допомогу. Звичайно, ми не почнемо без вас, пане посол!

      – Не знаю, як вам і дякувати, графине…

      – Поспішіть перевдягтися й приєднуйтеся до нас, щоб надати нам змогу насолоджуватися вашим товариством, – відповіла з усмішкою Ґаллерані. – Терсілло, прошу вас, подбайте про все!

      І з незмінною усмішкою на вустах молода жінка зникла за дверима, щоб наказати музикам зачекати ще трохи. Джакомо Тротті, посол Феррари, ще якусь мить дивився на двері, за якими щезла Ґаллерані. І, за звичкою, мимоволі порівняв її з тією, яка теоретично мала бути його підопічною та землячкою. Порівняння, як завжди, виявилося явно не на користь останньої.

      З одного боку – струнка й витончена Чечілія Ґаллерані, досі вродлива, як на тому портреті, що його написав кількома роками раніше месер Леонардо: привітна й водночас стримана, повернута на три чверті, ніби помітивши появу свого коханця, тобто того Людовіко Моро, про якого йшлося раніше й на якого вона чекала, погладжуючи горностая, що сидів у неї на колінах. А з другого – опецькувате капризувате дівчисько, яке, на превеликий жаль Тротті, звалося Беатріче д’Есте й доводилося улюбленою донькою його синьйорові Ерколе. Дівчисько, яке, можливо, й вирізняли вишукані манери, та яке, поза сумнівом, мало нечутливе серце. У своїх внутрішніх монологах посол називав її «Беавитрішка» – прізвиськом, яке він боявся навіть думати, не те що промовляти. От решта світу – її батько, сестра, мати й багато хто ще – її просто обожнювали, проте, на жаль, посол Джакомо Тротті не належав до їхнього числа.

      Беатріче обожнювали всі навколо, а донедавна навіть Моро, що став жертвою щирого, пристрасного кохання після того, як вона заманила його у свої тенета найпевнішим способом, відомим жінкам усіх країн і соціальних прошарків із давніх-давен, а саме не допускаючи його до свого тіла, незважаючи на те, що вони вже кілька місяців були одружені.

      – Ходімо, ваша милосте, – звернулася до Тротті юна Терсілла, вказуючи йому дорогу, але розумно тримаючись на відстані. – Ми неодмінно знайдемо для вас відповідний одяг, навіть не сумнівайтеся.

      – Ось ми й прийшли, – заявила дівчина, заходячи до кімнати й упевнено прямуючи до великої скрині, з одного боку якої виднівся чудернацький дерев’яний пристрій, схожий на штурвал. – Тут ми зберігаємо одяг