Роксоляна. Осип Назарук

попит. Сам Ібрагім повезе їх, оповідали. Все одно – опиняться на авретбазарі.[57] Се знали.

      Настуня не спала майже цілу ніч. Не спали й її товаришки. Споминали минувшість, вгадували будучність.

      Раннім ранком принесли їм гарні одяги й наказали старанно одягнутися. Недовго тривало – і цілу школу рядами поведено до пристані та човнами перевезено на велику галеру. Доглядав їх чемно старий Ібрагім і то разом з вірменином. Настуня згадала перші хвилі свого полону. Оба були ласкаві для своїх жертв. Очевидно, не знали ще, де котра з них попаде і чи не пригодиться коли в життю. З обома торговцями їхав також брат генуенця.

      Галера довго стояла. Мабуть, ждала ще на когось. Рушила щойно під вечір.

      Настуня з жалем подивилася на місто й будівлю, де пережила стільки нових для неї думок, мрій і почувань.

      Якийсь холодний сутінок клав свої ніжні пальці на тихі води моря, на його легкі хвилі й на заплакані очі молодих невольниць.

      Яка доля ждала кожду з них? Одну ждала лучша, другу гірша – аж до страшних домів розкоші у Смирні та Дамаску, в Марокку й Самарканді… Але болю душ не можна порівняти. І тому однаково клав свої ніжні пальці вечірній сутінок на заплакані очі невольниць. Нараз – невольниці сумно заспівали на пращання… Заспівали, як птиці заскиглили… Береги Криму і страшний город Кафу з жалем пращали. Така вже вдача людей: вони жалують того, що було, хоч воно було б недобре, бо бояться того, що буде – невідомого.

      Хоч вони були дуже втомлені, бо не спали минувшої ночі, але й сеї заснути не могли. А як темна ніч покрила чорним оксамитом безмежну поверхню моря, жах почав ходити по чорній галері і не дав заснути ні везеним на торг невольницям, ні їх властителям. Оповідали собі про напади морських розбишак, про страшного Хайреддіна з рудою бородою, котрий не шанує навіть галер високих достойників. Оповідали про чайки козацькі, що несподівано нападають на морю й підпалюють турецькі галери.

      Настуня мріла про такий напад, хоч дуже боялася вогню на воді.

      А як північ наспіла і небо та Чорне море стали чорні, мов найчорнійший аксамит, і ні одна зірка не блистіла на небеснім зводі, – побачили бідні невольниці, як далеко-далеко засвітили на морі три червоні огні. Вони скоро зближалися. Неспокій запанував на галері торговців.

      Хто се може надпливати?

      В тих часах моря були рівно небезпечні, як сухопутні шляхи.

      Неспокій перейшов у тривогу, бо вже виразно видніли таємничі судна – не то купецькі, не то воєнні. Нараз пронісся по галері шепіт:

      – То пливе Хайреддін з рудою бородою!

      Хто шептав? Всі шептали. Хто зачав? Вони не знали. Але ні одна душа не сумнівалася, що надпливає Хайреддін, «пострах п’яти морів» – від Альгіру по Аден, від Кафи по Каіро, скрізь страшний і скрізь присутній… Жах спараліжував усякий рух на галері торговців. А три темні судна Хайреддіна, найстрашнішого пірата тих часів, щораз ближче світили червоними огнями. У світлі їх Чорне море ставало ще чорніше. І якась тяжка задуха лягла на воздух, і на воду, і на серця всіх людей на галері, – така

57

Авретбазар – жіноча торговиця, на котрій продавали невольниць.