Роксоляна. Осип Назарук

Помалу перейшов до еллінської філософії, втягала в свої думки його науку, як втягає квітка росу в ніжні листочки. І дозрівала на очах, як черешня.

      Все, що вчула, обговорювала потому зі своєю товаришкою єврейкою, котра більше знала, бо довше вже була в руках сих торговців, котрі старанно підготовляли свої жертви.

      Раз запитала її Настуня:

      – Скажи мені, Кляро, на що вони нас вчать про ті отруї і про жінок, що таке роблять?

      – То ти, Настуню, ще не знаєш? Вони міркують собі так: ану ж котра з їх невільниць дістанеться до якогось високого дому, де їм треба буде спрятати когось. Тоді прирікають золоті гори, і не одна таке робить. Все те спілка, котра сягає Бог знає, як далеко! Я не знаю, але здається мені, що та спілка сягає навіть у ті зовсім нові землі, про котрі оповідає Річчі.

      Настуня здригнулася, як від порушення гадини: та страшна думка так її занепокоїла, що ніколи не любила зачіпати в розмові тої справи.

      Але раз знов запитала Кляру:

      – Чи ти гадаєш, що й Абдуллаг є у тій спілці?

      – Абдуллаг? Ні! Се чесний турок, він слухає Корану. Але він не знає, що робиться.

      Раз, коли сама йшла коридором і спізнилася трохи до школи, зустрів її Річчі, задержав і несподівано запитав:

      – Чи Ви поїхали б зі мною в західні краї?

      – Як то? – відповіла збентежена і ціла запаленіла. – Адже я в неволі…

      – Втечемо разом.

      Не знала, що відповісти. Хотіла видертися відси. Але пам’ятала про свого Стефана. А що значить утечи з Річчі, розуміла. Та не хотіла відмовою наразити собі його. І відповіла по хвилі скоро, якби спішилася:

      – Я… я… надумаюся…

      Хтось надійшов, обоє поспішно пішли до школи.

      Річчі почав іще краще оповідати про дива західних країв, про їх високі школи і науки в них.

      Так минав час. А сподіваний викуп не приходив… І навіть чутки не було ні від Стефана, ні від батька. А може, не допускали до неї ніякої вістки? Часом сиділа й нишком плакала. Але скоро зривалася й бралася до пильної науки.

      Властителі Настуні тішилися, що мають таку пильну ученицю.

      А тим часом Стефан Дропан, наречений Настуні, зі значними грішми їхав з польським посольством слідами своєї любки. Був у Бахчисараю і добився до Кафи. І молився в церкві оо. Тринітаріїв, лиш через улицю від своєї Настуні.

      Скрізь розпитував і поїхав дальше аж до Царгороду. Але навіть ніякої вістки про неї не здобув. І не відзискав Настуні, і вона не відзискала його. І хитрим торговцям не вдалося ужити її до своїх цілей. Бо незбагнута рука Господня кермує долею людей і народів на стежках, які вони самі собі вибирають вольною волею, ідучи до добра чи зла.

      Глава VI

      В невідому будучність

      Ambula ubi vis, quaere quodcumque volueris: et non invenies altiorem viam supra, nec securiorem viam infra, nisi viam sanctae crucis.[45]

      Понад морем сумно лине

      Ключ відлетних журавлів.

      Хто з них верне? Хто загине?

      Чути їх прощальний спів.

      1

      Багато днів минуло у школі

45

Шукай, де хочеш, ступай, куди завгодно: і однаково не знайдеш шляху небезпечнішого і вищого за Хресний шлях (лат.).

Фома Кемпійський. Про наслідування Христа