Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

рідний батько такий ультиматум виставив… Я ж на юрфак пролетів, як фанера над Парижем. Уже вдруге. Мене восени повинні були призвати. То батько… – Костя замовк. Глянув скоса на Сашу, наче дивуючись, чого це йому заманулося втаємничувати попутницю, з якою не знайомий ще й години, в такі інтимні подробиці.

      – Тобто ти не хотів у цей інститут?

      Костя знизав плечима:

      – Хотів – не хотів… Яка тепер різниця?

      Вони замовкли. На пероні, як і раніше, було пустельно, не з’являвся ні обхідник, ні прибиральник, узагалі ніхто. З-за кущів сходило червоне серпневе сонце. Співали пташки. На високих травах, що росли вздовж полотна, випала роса, і кожна краплинка переливалася різнобарвними вогниками.

      – А тобі ж в армію не треба, – замислено повторив Костя.

      Саша промовчала. Їй дуже не хотілося розповідати історію свого знайомства з Фаритом Кострицьким. Вона сподівалася, що й у Кості сталося щось подібне, а виявилося, все просто: провал іспитів, осінній призов на носі, суворий батько…

      – Нам ще не пора? – запитала вона трохи нервово.

      Костя подивився на годинник:

      – Ну, ходімо… Там, на зупинці автобуса, теж є лавка…

      Усупереч Сашиним побоюванням, залізні дверцята шафок відкрилися легко. Костя вивантажив на підлогу обидві валізи. До дна Сашиної приклеївся зім’ятий паперовий листок.

      – Сміття якесь, – пробурмотів Костя й двома пальцями відклеїв папірець.

      Це була записка – великі букви олівцем можна було прочитати навіть тепер, коли листок добряче пожовк і зашмарувався:

      «Тікай зараз».

      Підпису не було.

* * *

      Через півгодини вони сиділи в маленькому автобусі, який Костя назвав «похоронним». Клятий папірець зіпсував обом настрій, хоч кожен намагався продемонструвати другому цілковиту до нього байдужість.

      Саша знала, що не зможе виїхати. Перше вересня – завтра, вона мусить бути на місці. Вимогу Фарита Кострицького вона виконає, а там – як складеться.

      Костя мовчав. Від його ініціативності не лишилося й сліду. Автобус під’їхав за п’ять хвилин сьома, за кермом був звичайний міцний дядько-водій у поношеній джинсовій куртці на чорну футболку. Саша й Костя купили квитки й сіли на задньому сидінні. Водій завів мотор, одразу десь узялися бабуся з кошиком, жінка з лопатою, загорненою в мішковину, і два молоді хлопці без ніякого багажу. Саші здалося, що хлопці приглядаються до них з Костею. Вона знову відчула себе самотньою і беззахисною.

      Спочатку їхали серед полів, у яких то тут, то там виднілися людські фігурки. Потім в’їхали в Торпу. Це не було селище, яким воно уявлялося Саші: цегляні п’ятиповерхівки впереміш з «приватним сектором». Це було місто, дуже старе й нітрохи не «модернізоване»: важкі кам’яні будинки, іноді з колонами, іноді з ліпниною на фасаді. Криві вулички, іноді залиті асфальтом, але частіше – бруковані чорним камінням. Вікна, закриті зеленими віконницями. Схили черепичних дахів. Пощерблені східці.

      – Дивись, – приглушено сказав Костя. – Прямо хоч кіно знімай. Непогане містечко,