Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

сказала Саша, ніби стрибаючи в крижану воду. – Я вступила в інститут. В Інститут спеціальних технологій міста… міста Торпи.

      Мама обернулася. Дві шпильки стирчали у неї з рота, мов тоненькі вампірячі ікла.

      – Я вже вступила, – повторила Саша. – Раз із універом так вийшло… Ну, я провчуся в Торпі рік. А потім, можливо, переведусь.

      Про переведення вона вигадала щойно, дивлячись у почорнілі, округлені мамині очі.

      – Якого міста? – мама виплюнула шпильки.

      – Торпа.

      – Де це?

      – Недалеко, – збрехала Саша. – Там гуртожиток надають безкоштовно. І ще стипендія.

      – Інститут… чого?

      – Спеціальних технологій.

      – Яких технологій! Ти ж гуманітарій!

      – Спеціальних… Мамо, ну це ж нормальний, пристойний виш. Не столичний, так. Провінційний. Але там…

      Саша затнулася. Мама дивилася на неї, як могла б дивитися мураха на охоплений полум’ям мурашник.

      – Сашо, скажи, що ти пожартувала.

      Саша вийняла з кишені рудуватий папірець, надрукований типографським способом, колись покороблений од дощів та сліз, але ретельно випрасуваний праскою. Мама пробігла його очима. Подивилася знову на Сашу.

      – Послухай, тут дата – червень… Звідки він у тебе?

      – Одержала по пошті.

      – Коли?

      Саша затримала подих. Брехати мамі отак в очі – справа нелегка, без звички не вдається.

      – Кілька днів тому.

      – Сашо, ти брешеш!

      – Мамо, це справжній документ! Я вступила! В інститут! І я там навчатимуся! – у Саші тремтів голос. – Так треба, розумієш?

      – Розумію, – мама обіперлася об край стола. – Я розумію. Ти ревнуєш. Ти – доросла дівчина – поводишся, як… як розпещена, погана дитина. Відколи… Не можеш мені пробачити, так? Не можеш пробачити і влаштовуєш демонстрації?

      – Ні! – Саша захлинулася. – Він тут ні при чому! Це просто… Ну… так вийшло, що я зробила. Я поїду до Торпи, і…

      – Нікуди ти не поїдеш, – у маминому голосі хрускав лютневий лід. – Ти навчатимешся в нормальних умовах, у нормальному виші. Мені дуже шкода, що я виховала егоїстку, але більше ніякого екстриму я не допущу. Дякую за приємну розмову.

      І вона знову відвернулася до дзеркала.

* * *

      Через два дні холодних, скутих стосунків мама прийшла додому незвично весела, з рожевими «яблучками» на щоках. Виявилося, що в університеті відкрито добір на вечірнє відділення, і Сашу з її балами, можливо, візьмуть.

      – А працюватимеш у нас на фірмі, – говорила мама, спритно розставляючи тарілки, розкладаючи картоплю з м’ясом. – Я домовилась. Удень працюватимеш, увечері пари. Потім можна буде перевестися на денне. Напевно, можна. На другому курсі чи на третьому…

      Саша мовчала.

      – Завтра вранці треба буде підійти на кафедру. Кімната тридцять друга. Ти чуєш?

      – Я поїду до Торпи, – промовила Саша ледь чутно. Над столом зависла мертва тиша.

      – Сашо, – докірливо сказав Валентин. – Ну навіщо ти так?

      Рятуючись,