Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

сіпнувся. Провідниця нарешті відчинила двері. Поїзд повільно рушив; закинувши за спину сумку, волочачи за собою валізу, Саша зсипалася по залізній драбинці, приземлилася на низький перон і встигла побачити, як провідниця, конвульсивно позіхаючи, зачиняє двері вагона.

      Усе.

      Поїзд набирав швидкості. Саша відтягла валізу далі від краю платформи. Прогримів останній вагон, два вогники на його торці стали стрімко віддалятися й незабаром розтанули в темряві.

      Зелений вогонь семафора змінився на червоний. Саша стояла одна на порожній платформі…

      Ні, не одна. З напівтемряви вибрела худорлява тінь з великою валізою. Зупинилася поруч.

      Хлопець. Сашин ровесник. Блідий, сонний, розпатланий.

      – Привіт, – сказав він, помовчавши хвилину. – Це Торпа?

      – Привіт, – сказала Саша. – Кажуть, що так.

      – Я тут уперше, – сказав хлопець.

      – Я теж.

      Хлопець помовчав. Потім спитав непевно:

      – В інститут?

      Саша, що в глибині душі дуже надіялася на це питання, енергійно закивала головою:

      – Ага. І ти теж? Спеціальних технологій?

      Хлопець усміхнувся з явним полегшенням:

      – А що, тут хіба є інший?

      – Не знаю, – зізналася Саша. – Ти взагалі тут бачиш якесь місто?

      Хлопець роззирнувся, притуливши руки до очей – «біноклем»:

      – Офігенно величезний мегаполіс. Вокзалище… А там, бач, якийсь перспективний сарайчик!

      Саша розсміялася.

      Ситуація перевернулася моментально. Волочачи за собою валізи й змагаючись у дотепності, новоспечені студенти пройшли до «перспективного сарайчика» – він і виявився будівлею вокзалу. Саша в пориві натхнення назвала його «курником після євроремонту». Її новий знайомий оцінив жарт, зайшовшись реготом.

      На вокзалі не було ні душі. Каси замкнені. Довгасті мерехтливі лампи висвітлювали порожню буфетну стойку, дерев’яні крісла з подекуди видряпаними непристойностями, автоматичну камеру схову на шість шафок (усі дверцята розчинені). Підлога, досить чиста, була вимощена чорно-білою плиткою.

      – Як після атомної війни, – сказала Саша розглядаючись. Серпневі мухи хмарою здійнялися з плафона й наповнили маленький зал оптимістичним гудінням.

      – Агов! – крикнув хлопець. – Є тут хто? Дзижчання мух було йому відповіддю.

      – Мені тут не подобається, – сказала Саша.

      Вони знову вийшли на платформу. Потроху світало. Під єдиним на пероні ліхтарем висіла розмита дощами табличка: розклад руху автобусів «Вокзал – Центр». Якщо розклад не брехав, перший автобус повинен був відправитися в невідомий «Центр» через годину.

      – Погуляємо, – рішуче сказав хлопець. – А як пощастить, приватника зловимо. Гроші в мене є.

      Його звали Костя. Чи то в Сашиній присутності він гостро почувався чоловіком, чи то характер у нього був особливо енергійний, але він постійно намагався «рулити». Саша не пручалася: Костикова діяльність (і навіть самодіяльність) створювала в неї