Віта Ностра. Марина и Сергей Дяченко

сиділа, затуливши лице долонями.

      – Усе буде добре, – сказав чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким. – Можеш складати іспити в університет, будь ласка. Не хочеш гуляти літо – як знаєш. Умова одна: до першого вересня ти повинна бути в Торпі. Тебе поселять у гуртожитку. Нададуть безкоштовне харчування. Дадуть стипендію – невелику, але на пиріжки вистачить. І перестань рюмсати. Соромно за тебе, чесне слово.

* * *

      Саша сиділа на лаві, поки остаточно не висохли сльози й не вирівнялося дихання. Дощ перестав – і знову пішов. Краплі пробилися крізь листя липи. Саша розкрила парасольку.

      Вона не спитала, яких таких спеціальних технологій навчають в інституті міста Торпи. Чесно кажучи, це її анітрохи не цікавило. Їй було сімнадцять років, більшу частину їх прожито даремно, а вже минулий рік – то й поготів. Конспекти, підручники… заради чого?

      У неї не було друзів. Мама свою любов перемкнула на Валентина – як перемикають залізничні стрілки. І не було до кого йти, не було кому пожалітися на чоловіка в темних окулярах, що назвався Фаритом Кострицьким.

      Вона підвелася. Дощ давно перестав, вийшло сонце, але Саша йшла під парасолькою, не помічаючи здивованих поглядів. Піднялася на високий ґанок універу, вистояла чергу з таких самих, як вона, абітурієнтів, здала секретарці заяву, атестат, медичну довідку. Усе, як належить. Як і збиралася.

      Після цього повернулася додому. Склала стосиком усі книжки й загальні зошити. Помилувалася. Запхнула якнайдалі в стіл.

      Потім знову вийняла. Ну що робити, якщо це – оце! – становило її життя впродовж багатьох місяців? Чоловік, що назвався Фаритом Кострицьким, має рацію: вона не зможе зіскочити з уторованої доріжки. Вона сидітиме і займатиметься, уже знаючи, що все даремно, але в глибині душі сподіваючись, що це знадобиться, можливо, при вивченні «спеціальних технологій»…

      Вона знайшла перелік вузів – довідник для абітурієнтів. Прогортала від початку до кінця. Ні міста Торпи, ні Інституту спеціальних технологій не знайшла.

      Не здивувалася.

* * *

      Усе своє свідоме життя Саша була старанною ученицею. Складати іспити абияк виявилося не так просто.

      Навколо всі хвилювалися. Розпихали по кишенях шпаргалки. Чиїсь матері пили валідол. У величезних лунких приміщеннях літав пил, пахло старою бібліотекою, а надворі була спека, пекло. Саші було байдуже. Вона почувалася скляною й байдужою, як новорічна ялинкова кулька.

      Твір написала легко. На усній історії трохи не згоріла з сорому: переплутала дати, одне питання взагалі геть забула. Одержала чотири. Вийшовши з аудиторії, оточена пітною юрбою, здивовано спитала себе: що я тут роблю? Чому мене досі хвилює Куликовська битва?!

      Мама насамперед поцікавилася оцінкою й, почувши правду, страшенно розчарувалася.

      – Як – чотири?! Та це ж історія… усна… А як же курси? Ти ж цілий рік ходила…

      – Без хабара туди нема чого й потикатися, – глибокодумно зауважив Валентин.

      Мамині очі раптом стали злими:

      – Без хабара… Та вона за ці дні